— Я сказав вам те, що вважав за можливе, рейхслейтер…
Борман знизав плечима, знову підвівся, походив по кабінету, потім спитав:
— Як ви хочете назвати нашу таємну організацію офіцерів СС?
— По перших літерах: ОДЕССа[3]. І велике вам спасибі за те, що ви назвали ОДЕССу нашою організацією…
— Розгортайте роботу, Мюллер… І як слід подумайте, щоб траса нашої ОДЕССи починалася з Берліна, звідси, з рейхсканцелярії… Обладнайте запасні штаби цієї траси тут, у Берліні, тому що не за горами вуличні бої, так, так, саме так… Підвали, метрополітен, підземні комунікації — все ви повинні знати досконало, щоб орієнтуватися в цьому лабіринті, як піп у Ветхому завіті…
Задушне відчуття кільця
— А чому б вам самому не пустити собі кулю в лоб, штандартенфюрер? — спитав Шелленберг, поклавши свою м'яку жіночу руку на плече Штірліца. — Гарантую прекрасний похорон.
— Я логік, — відповів Штірліц. — Люди моєї породи бояться підганяти події: шльопнеш себе, а через годину з'ясується, що ти потрібен живий…
— Мені значно вигідніше, щоб ви були мертвий.
— Щоб було на кого звалити провал переговорів Вольфа з Даллесом?
Шелленберг зітхнув:
— Звичайно… Ну, розповідайте, про що ви говорили з Мюллером…
— Про операцію в Швейцарії.
— Признайтесь чесно: на чому він вас узяв?
— На знанні. Він знає більше за мене. Він знає все.
— Якби він знав усе, ви вже висіли б на дибі, а мене тримали б в одній камері з Канарісом. Він знає тільки те, що йому слід знати. А от мені знову потрібен ваш піп… І ще хтось, через кого ми гнатимемо дезінформацію вашому новому покровителеві Мюллеру. Вас цікавить, чому я розмовляю з вами так відверто, незважаючи на те, що ви провалили діло?
— Не я.
— А хто?
— Ми. Всі ми. А насамперед Вольф.
— Ви думаєте, що кажете?
— Думаю, думаю, завжди думаю… То чому ж ви й зараз зі мною відверті, хоч я й провалив діло?
— Тому що ви розумієте: зв'язувати себе з Мюллером міцно — безумство. Ми, розвідка, можемо виринути. Він, гестапо, приречений на те, щоб утонути… Ви справді вже були в нього?
— Був.
— Він викликав вас? Не повідомивши про це мене?
— Ви ж усе прекрасно знаєте, бригадефюрер… Я думаю, офіцер прикордонної варти на нашому «вікні» коло Базеля, де я переправляв пастора Шлага, був перевербований Мюллером, як-не-як це «вікно» було вашим особистим, у матеріалах гестапо воно не проходило… Через цього офіцера Мюллер вийшов на пастора. За старим пустили «хвіст», у Швейцарії поки що сильні позиції баварця, в об'єктиві інтересу пастора виявився, відповідно до нашого плану з вами, Даллес. Той вивів його на Вольфа; молода нація, розвідку тільки-но починають, досвіду мало — засвітились. Тому, що пастор підпорядкований мені, Мюллер загнав мене в глухий кут. Він не сказав мені й сотої частки того, що знає. Але він знає все. І про цю нашу розмову я мушу йому доповісти… Будь прокляті вовчі закони нашої фірми, але не я її заснував.
— І не я… Що ви йому віддасте з нашої розмови?
— Те, що ви дозволите…
Шелленберг підвівся, походив по кабінету, зупинився біля книжкової шафи, взяв книжку в старовинній оправі (сап'ян із золотим обрізом), розгорнув потрібну йому сторінку (закладену червоною тасьмою) і почав читати:
— Батько іронії й гумору Свіфт уже за молодих літ передбачав своє божевілля. Одного разу, гуляючи в саду з Юнгом, він побачив берест, на верхів'ї якого не було листя. Свіфт сказав Юнгу: «Я так само почну вмирати від голови». Страшенно гордий з вищими сановниками, Свіфт залюбки ходив до найбрудніших кабаків і там проводив дні й ночі у товаристві картярів, бандитів і повій. Хоч він був священиком, проте писав книги антирелігійного змісту, і тому про нього говорили: «Перед тим як дати йому сан єпископа, його треба заново охрестити». А сам про себе він написав так: «Слабоумний, глухий, безсилий, невдячний». Непослідовність його дивовижна: він був у відчаї, коли померла Стелла, жінка, яку він кохав, але, щоб заспокоїтись, писав комічні «Листи про слуг». Через кілька місяців після цього Свіфт втратив пам'ять, та мова його була, як і досі, гостра, мов бритва. Потім він провів рік у цілковитій самотності, зачинившись у кімнаті, нічого не читав і не писав. Він відмовився від м'яса і скаженів, тільки-но слуга з'являвся на порозі. Однак, коли він покрився чиряками, розум його просвітлів, і Свіфт без кінця повторював: «Я — божевільний». Потім він знову впав у стан повної прострації, але часом іронія спалахувала в ньому з давньою силою. Коли за кілька місяців до смерті на його честь влаштували ілюмінацію, Свіфт сказав: «Нехай би ці божевільні не зводили з розуму людей». Незадовго до смерті він заповів, відписавши одинадцять тисяч фунтів стерлінгів для душевнохворих. Він також написав епітафію, яка свідчить про жахливі моральні страждання, що безупинно мучили його: «Тут похований Свіфт, серце якого вже більше не крається від гордого презирства».
3
ODESSA (