— Фрау Марціалі перевершила саму себе в кулінарному мистецтві: ця протерта спаржа просто чудова… В молодості я подовгу любувався на базарі в Лінці горами овочів, але ніколи мій пензель не зважився зафіксувати буйство природи, яке подарувала нам земля…
Він звик до того, що під час застілля, коли він починав говорити, всі завмирали. Борман подавався вперед, вслухаючись у кожне його слово, інколи швидко робив помітки маленьким олівчиком у такому ж маленькому — завбільшки з сірникову коробку — блокнотику, але зараз Бормана за столом не було. Не було Геббельса, Герінга, Гіммлера, Кейтеля, Шпеєра — не було всіх тих, до кого він звик, а секретарки, яких він запросив уперше за ті роки, що працювали в ставці, їли собі спаржевий суп, і брязкання срібних ложок об тарілки здалося йому таким блюзнірським і протиприродним, що він жалібно зморщився, подивився на Єву, одягнену в розкішний сірий костюм, глибокий колір якого особливо підкреслювався діамантами, які прикрашали платиновий годинник, зітхнув і, спохмурнівши, замовк.
Після того як подали фаршированого кролика, а йому поклали яєчні котлети з цвітною капустою, Гітлер, почувши бій високого годинника, що стояв у кутку їдальні, здригнувся й нагнув голову.
І одразу ж заговорив. Слово зараз було для нього порятунком, надією, тим, що дозволяло йому бути тут, серед цих жінок, живих іще, красивих, милих. Боже, наскільки ж вони лагідніші за чоловіків, вірніші за них, делікатніші!
— Вчора уві сні я бачив матір, — почав Гітлер, покашлюючи, немов перевіряв свій голос. Останніми днями після ін'єкцій голос сідав. Він звернув на це увагу нового лікаря, але той сказав, що це звичайна реакція організму на відсутність свіжого повітря — нічого тривожного. — Я бачив її зовсім молодою, в ті дні, коли я жив у Браунау. Кожного дня, лякаючи самого себе невидими сторожами, я проходив ворота старого міста і — нещасне дитя околиці — опинявся на центральній площі, де були відчинені ресторани й кафе, звучала музика, лунав сміх розпещених дітей, вбраних немов ляльки… Я дивився на них і страшенно соромився за свої стоптані черевики, за старий куций піджак, в якому я здавався сам собі убогим… Я став відчувати виснажливу ненависть до тих, хто духмянів і втішався життям, тому що…
Гітлер знову нахмурився, бо забув, з чого почав, чому хотів присвятити цю свою тираду. Він болісно згадував першу фразу, але те, як жінки діловито різали м'ясо, як зосереджено їли, здалося йому таким образливим, що він насилу стримав сльози.
Коли Єва подивилася не на нього, а на двері, що вели в конференц-зал, Гітлер здригнувся і ввібрав голову в плечі — йому здалося, що там стоїть Борман і мовчки дивиться на його потилицю, показуючи всім своїм виглядом, що пора, час настав, більше ждати не можна, нації вигідно, щоб він зійшов з світу, це ввіллє силу в серця тих, хто продовжуватиме боротьбу за його справу. Яке страшне життя, які безсердечні ті, хто оточував його, чому вони не зроблять що-небудь, вони можуть, вони мусять допомогти, адже це так страшно — перехід у небуття, коли рвучкий біль розірве череп, і його мозок, сповнений великих думок, концентрат надії арійців, перетвориться в криваве місиво…
«Ні, я не хочу, я не можу, мені так спокійно сидіти серед них жінок, нехай вони їдять, це нічого, я прощаю їхню безтурботність. Тільки б говорити, продовжувати бути, тільки б не страшна тиша, яка настане після пострілу. Я не зможу натиснути на курок, я ні в чому не винен, винні ті, які були біля мене, вони могли б підказати мені, а вони боягузливо мовчали, думали лише про себе, про свою вигоду, маленькі миші, ким я оточував себе, боже мій?!
Єва раптом підвелася, і Гітлер ще дужче пригнувся, зацьковано оглянувшись.
— Мій дорогий, — сказала Єва, і це звертання шокувало його, він обвів поглядом секретарок, але ніхто не звернув на це уваги — пили вино й смачно їли; Єва — законна дружина, вона має право звертатися до нього так, як звернулася, а чому б ні. — Я зараз повернусь, я забула відправити телеграму сестрі, пробач мені…
— Якщо це стосується зрадника Фегеляйна, ти не маєш права посилати їй ні слова співчуття! — сказав Гітлер.
— Мій дорогий, — відповіла Єва вже біля дверей, — це стосується нас з тобою…