— Індійські йоги вважають стан голоду найкориснішим, — зауважив Штірліц. — Так що ми, німці, живемо в умовах піка корисності — майже всі голодні.
На кухні було тихо, Ганс ніяк не прореагував на слова Штірліца, мабуть, згадав інструкції Мюллера, як поводитися в різних ситуаціях.
«А може, все-таки я сам себе лякаю? — подумав Штірліц. — Може, хлопець справді приставлений до мене для охорони? Не країна, а гігантська банка зі скорпіонами, зрозуміти логіку вчинків практично неможливо, треба покладатися на свої власні відчуття… А коли я не зможу відірватися від мого стража і вийти на зв'язок з радистами, що мені тут робити? Який смисл перебування в Берліні? Я правильно зробив, що натякнув Мюллерові про можливість моєї особливої гри, нехай думає; судячи з усього, така відповідь влаштувала його, хоч справжньої розмови у нас ще не відбулося…»
Кава була чудова, приготовлена за турецьким рецептом; Штірліц спитав:
— Хто вас навчив так добре заварювати?
— Син групенфюрера, Фріц. Він був ученою дитиною, знав по-англійськи й по-французьки, цілими днями читав книжки й підручники. Він же й натрапив на рецепт, як треба готувати справжню каву. Не ставити на електричну плиту, а тримати над нею, стежити, коли почне підніматися піна; хлопчик називав це якось по-вченому, не нашою мовою, але дуже красиво… Зараз, я пригадаю, як він перекладав… «Ефект смакового вибуху» — ось як він мудро це називав…
— А де зараз син групенфюрера?
Ганс підсунув до Штірліца мармелад:
— Це варить моя мама, пане Бользен, будь ласка, пригощайтесь.
— Ви не відповіли на моє запитання…
— А ще я хочу просити вас покуштувати нашого сала… Тато робить його за старовинним рецептом, з рожевою прорістю, бачите, як гарно?
— Еге ж, — відповів Штірліц, зрозумівши, що хлопець нічого йому не відповість, — із задоволенням покуштую вашого домашнього сала. Звідки ви родом?
— З Магдебурга, пане Бользен. Наш дім стоїть на розвилці доріг, пригадуєте, поворот у напрямі до Ганновера і покажчик на Гамбург? Гарний дім, старовинний, з великою силосною баштою в садибі…
— Я часто їжджу цією трасою, любий Ганс, але, на жаль, зараз не можу пригадати ваш гарний старовинний дім… Напевне, під червоною черепицею, а балки каркаса пофарбовані яскравою коричневою фарбою?
— Ну звичайно! Отже, все-таки пригадуєте?!
— Починаю пригадувати, — сказав Штірліц. — Якщо вам не важко, будь ласка, зваріть мені ще кави.
— Зараз, пане Бользен.
— А може, пізніше? Ваша кава вихолоне, допийте, Ганс…
— Нічого, я люблю холодну каву. Син групенфюрера навчив мене готувати «айс-каву». Пробували?
— Це коли у високу склянку з холодною кавою кладуть шматочок морозива?
— Еге ж.
— Дуже смачно, пробував. А ви пили каву «капучині»?
— Ні, я навіть не чув про таку.
— Пам'ятаєте, в середні ліки жили капуцини, мандрівні монахи?
— Я не люблю попів, вони ж усі зрадники, пане Бользен…
— Чому ж усі?
— Тому що вони базікають про мир, а нам треба воювати, щоб знищити більшовиків та американців…
— Взагалі ви правильно, добре думаєте… Так от, про каву капуцинів… Це коли в гарячу каву кладуть морозиво і утворюється дивовижна шоколадна піна. Боюсь, що каву «капучині» ми з вами питимемо тільки після перемоги… Ідіть, любий, я не затримую нас більше… Приготуйте запарки кави на три чашки, я теж люблю холодну каву, мені ще треба буде попрацювати…
Коли Ганс вийшов, Штірліц витяг з кишені піджака маленьку таблетку снотворного, поклав її в чашку Ганса, закурив, глибоко затягся; зняв телефонну трубку й набрав номер Дагмар Фрайтаг, тієї жінки, справу якої передав йому Шелленберг.
Голос у неї був низький, майже бас; Штірліцу подобався такий голос, як правило, бог наділяв ним високих, худорлявих, спортивного типу жінок з обличчям римлянок.
«Ти завжди все вигадуєш, старий, — сказав сам собі Штірліц. — Ну то й що? — зразу заперечив він собі ж. — Це прекрасно. Треба нав'язувати явищам і людям, які тебе оточують, самого себе; непомітно, підкоряючись непізнаним законам, твої уявлення, твоя концепція, твої ідеї набудуть права громадянства, тільки треба бути впевненим у тому, що ти робиш правильно і що твоя ідея не є зло, тобто аморальність».
— Мені дозволив потурбувати вас дзвінком професор Йорк, — сказав Штірліц. — Моє прізвище Бользен, Макс Бользен.
— Добрий вечір, пане Бользен, — відповіла жінка. — Я чекала вашого дзвінка.
— У вас очі зелені, — ствердно сказав Штірліц.