У чомусь допоміг Геббельс, з яким він тепер увійшов у тісний блок, зовсім відтерши таким чином Герінга, Гіммлера, Ріббентропа й Розенберга.
Саме Геббельс у квітні прийшов до Бормана з перекладом статті, опублікованої в «Красной звезде» начальником Управління агітації і пропаганди ЦК ВКП(б) Александровим. Стаття називалася «Товариш Еренбург спрощує».
— Росіяни пропонують німцям тур вальсу, — сказав Геббельс, тріумфуючи.
Борман уважно прочитав статтю, в якій ішла мова про те, що існують різні німці, не тільки вороги; пора вже зараз думати, які стосунки між двома націями будуть після неминучої перемоги.
Геббельс усе ще говорив про наївність Сталіна, про те, що німці завжди залишаться ворогами диких азіатів, а Борман навіть заціпенів від шаленої думки: «А раптом Москва справді простягає руку йому, Борману? Чому не нав'язати цій статті саме такого смислу?»
Борман уже під кінець березня склав свій план порятунку, базуючись у своїх відправних посиланнях саме на такого роду припущення.
Він вирішив відтепер ні в якому разі не заважати ні Гіммлеру, ні Шелленбергу в налагодженні контактів із Заходом. Більше того, Мюллер повинен буде допомагати їм у цих контактах, роблячи все, щоб жодна волосинка не впала з голови змовників. Але при цьому конче потрібно домогтися, щоб інформація про ці переговори повсякчасно, щогодини йшла в Москву, Сталіну. Нехай той жде, нехай думає, що в одну прекрасну, мить Гіммлер домовиться з Даллесом, нехай він живе під дамокловим мечем єдиного фронту європейців проти більшовиків. Хіба таке неможливе? Треба зробити так, щоб Гіммлер добився реальних результатів у цих переговорах, нехай собі! Треба умовити фюрера відвести із західного фронту практично всі бойові частини на Схід. Після цього вдарити по генеральному штабу, вигнати Гудеріана й привести на його місце Кребса — той розмовляє по-російськи, був у військовому аташаті в Москві (Кремль швидко вичислить персональні перестановки, там на це мастаки). А коли західний фронт буде відкрито американцям, коли їхні армії рушать на Берлін, треба звертатися до Сталіна з пропозицією миру; так, саме до нього, лякаючи його Гіммлером, — з одного боку, і некерованістю вермахту, його вищого командування, типу Гудеріана, Кессельрінга, Гелена, — з другого, пред'явивши йому, Сталіну, документи, які свідчили б, що Ялтинська угода стала аркушем паперу; нехай думає, кремлівський керівник уміє приймати парадоксальні рішення: або американці в Берліні і, таким чином, практично в усій Європі, або нова Німеччина Бормана, так, саме його Німеччина, яка буде готова відкинути армії американських плутократів і укласти почесний мир з Москвою, визнавши її — на цьому етапі — лідерство.
«Мало часу, — сказав собі Борман. — Дуже мало часу і надто багато стадій, які мені треба пройти. Дуже важко дотримуватися ритму в кризовій ситуації, та коли я все-таки зможу дотриматися ритму, з'явиться шанс, що дозволить мені думати не про втечу, а про продовження справи мого життя».
…Саме тоді він і згадав Штірліца.
…Саме тоді, повернувшись до Берліна, він подзвонив Мюллеру і викликав його до себе, доручивши підготувати матеріал проти Гудеріана і Гелена. Саме тоді він і спитав його, хто зможе зробити так, щоб інформація про таємні контакти Гіммлера і його штабу пішла в Кремль.
…Саме тому Штірліца й не заарештували негайно після повернення: він виявився тією ланкою, якої бракувало в комбінації, що починав Борман — на свій страх і риск, без вказівки тієї людини, яку боготворив і ненавидів водночас.
Ситуація в Німеччині створилася така, що ті функціонери рейху, які, раніше поставлені в ієрархічній градації на строго визначене місце, з точно затвердженими правами й обов'язками, являли собою певні деталі однієї машини, забезпечували її злагоджену роботу, зараз, напередодні краху, зневірившись у спроможності вищої влади гарантувати не тільки харчування і дах над головою, але й саме життя, були охоплені єдиною думкою: як вискочити з вагона, що мчить під укіс, у прірву.
Оскільки людям, які не мають справжньої суспільної ідеї, властива деяка гутаперчевість совісті, оскільки блага, які вони одержували, служачи фюрерові, були платою за злочин, безпринципність, покірність, боягузтво, зраду друзів, що потрапили в немилість, насильство над здоровим глуздом і логікою, ситуація, що склалася в рейху навесні сорок п'ятого, підштовхувала їх — в ім'я фізичного порятунку — до якогось фантастичного шабашу внутрішньої зради. Кожен, починаючи з Германа Герінга, «наці номер два», був ладен закласти улюбленого фюрера, тільки б мати бодай номінальну гарантію, що його самого не буде знищено.