— Словом, ви просите мене, щоб я дозволив вам бути причетним до тієї справи, якій я присвятив усе своє життя? — Гелен посміхнувся.
— О! Ви цілком правильно сформулювали, генерале, яка точність у словах!
— У такому разі ви будете змушені допомогти нещасному Канарісу.
— Ним займається Кальтенбруннер. Особисто.
— Так, але в тому концтаборі, де мучиться справжній патріот Німеччини… і фюрера, — додав Гелен несподівано навіть для самого себе, — є ваші люди. А вони можуть усе.
— Логіка, генерале! Логіка! Де ваша логіка?! Тільки-но ви сказали, яка зараз всемогутня армія, а ми, бідолашне гестапо, зовсім занедбані, і тут же заперечуєте собі, твердячи, що мої люди можуть усе…
Мюллер глянув на Гелена й зрозумів, що перебрав міру: той може закусити вудила, прусська кістка, армійська каста, ну його к бісу…
— Добре, — сказав він, — давайте домовимося так: я гарантую, що родичів страченого фельдмаршала Віцлебена й генерала Трєскова не буде ліквідовано, як наказав фюрер… Я обіцяю вам, що сім'ю фельдмаршала Роммеля, який покінчив з собою за наказом фюрера, не відправлять у табір, як санкціонував Гіммлер… Що ж стосується долі нещасного Канаріса, я постараюсь з'ясувати, що його жде. Я спробую дізнатися, чому його досі не стратили, хто зупинив руку ката, кому це на користь. Така домовленість вас влаштовує?
Гелен зняв телефонну трубку, попросив ад'ютанта принести дві чашки кави і, відчинивши сейф, мовчки, якось бридливо, але водночас жалісливо простяг Мюллерові книгу.
Той перегорнув перші сторінки, посміхнувся:
— Товар, га? Просто-таки товар!
— Це не товар, це — майбутнє…
Коли ад'ютант приніс каву, Мюллер запитав:
— Деякі сторінки можна буде фотокопіювати?
— Деякі — можна, весь матеріал — ні.
— Пропорція?
— Четверта частина.
— Домовились. У вас є до мене ще якісь прохання?
— Є.
— Будь ласка.
Гелен посміхнувся:
— Закохайтеся до нестями в яку-небудь дівку, у ваші роки це явище досить поширене, а я подбаю про неї в такому розумінні, в якому ви мали намір подбати про благополуччя моєї родини…
Мюллер похитав головою:
— Я час від часу читаю Маркса, генерале; його формулу «товар — гроші» цілком можна застосувати до втіх підстаркуватих чоловіків: певність, ніяких емоцій.
— Ваша кава прохолоне…
— Та я кави не п'ю, просто привчив себе підкорятися загальним правилам і люблю, коли їх дотримуються ті, хто оточує мене…
…Повернувшись до себе на Принцальбрехтштрасе, Мюллер попросив Шольца заварити міцний чай, спитав, які новини, вислухав те, що відповів йому ад'ютант, трохи здивовано знизав плечима, потім стомлено посміхнувся й почав годувати рибок.
Дивуватися й радіти було чого: Штірліц повертався до Берліна, хоч Мюллер ставив тисячу проти одного, що той не повернеться; підстав думати так у нього було цілком досить, бо його особиста служба спостереження передала із Швейцарії зведення, яке з усією очевидністю переконувало його, саме його й нікого іншого, що штандартенфюрер СС зв'язаний з секретною службою росіян.
«Але все-таки який смисл? Навіщо?»
Штірліц підвівся з землі, встеленої іржавим дубовим листям. Подекуди вже прокльовувалась яскрава смарагдова травичка; Штірліцу чомусь стало за неї страшно; справді, ніби дівчинка-підліток; Маріка Рокк співала останній куплет своєї пісні про сімнадцять спалахів квітня, про те, як дерева кружлятимуть у вальсі і чайка, підхоплена бистриною, потоне, і ніхто не зможе допомогти їй; голос Рокк, трохи хрипкуватий, а тому якийсь надзвичайно ніжний, довірливий, досяг своєї межі; останній акорд; шорстка тиша; диктор читав останні вісті з фронту; тон — переможний, піднесений; «героїзм танкістів, перемоги рицарів люфтваффе, грізні контратаки непереможних СС»…
Штірліц підійшов до машини, вимкнув радіо, сів за кермо й поїхав до Берліна…
Він не гнав машини, немовби намагався продовжити те відчуття тиші й самотності, яке тепер належало тільки йому одному. Він не те що не хотів, а скоріше не міг уявити собі того, що чекає на нього через три години, коли він повернеться. Він їхав повільно, намагався примусити себе ні про що не думати; повне розслаблення; але чим наполегливіше він наказував собі не думати, тим голосніше звучали в ньому запитання, а запитання — це стимул думки, початок дії, основа її, предтеча вчинку.