Тоді Штірліц вирішив похитрувати з самим собою: він примусив себе згадати обличчя Сашеньки; воно завжди, з далекого двадцять другого року, жило в ньому, тільки цей спогад став зараз таким тривожним, безповоротно далеким, що Штірліц навіть на мить зажмурився, проминув ще один стовпчик, але сказав собі: «Це був двісті тринадцятий кілометр, не жени, все буде добре, точніше кажучи, все мусить бути добре, інакше станеться несправедливість, ти не заслужив цього. А хіба несправедливість — категорія, позначена печаткою «заслуженого»? Несправедливість — вищий вияв нелогічності буття: вона обрушується саме на тих, хто не заслужив її, хто намагається жити за неписаним кодексом добра… Бач, як ти хвалиш себе, — посміхнувся Штірліц, — не прямо, але цілком однозначно… Страшенно любить людина, коли її хвалять. А коли похвалити нікому, то, як кажуть, своя рука владика… Мабуть, фюрер за молодих літ дуже часто чув грім овацій і своє ім'я, яке повторювали багато разів тисячі людей. Цікаво, чи приймуть коли-небудь люди таке рішення, щоб піддавати вчинки свого лідера аналізу психіатрів? Так, мовляв, і так, ви — параноїк, вельмишановний пане, вам не народом правити, а відпочивати в санаторії, зміцнювати нервову систему; можете малювати, акварель дуже заспокоює нервову систему; можете також вправлятися в поезії, читайте свої вірші масам, теж будуть овації, дівчата охочі до солодкомовної рими… Е, ні, поезія — це святе, до неї не можна підпускати параноїків… Страшна фраза: «Не можна підпускати до поезії»… Соромно, Ісаєв, ти зараз недобре сказав; поезія відторгне сама по собі все те, що не позначено печаткою морального здоров'я…»
Він пригадав те свято, яке було в нього восени тридцять сьомого, коли командування дозволило йому перейти фронт під Гвадалахарою, старанно залегендувавши для Берліна «необхідність зустрічі з агентурою СД, засланою в республіканську Іспанію». На «вікні» його зустрів Григорій Сироєжкін, вони подружилися в двадцять першому, коли Дзержинський послав Ісаєва в Таллін у справі викрадення діамантів із Держсховища, а Григорій був на зв'язку з ним і Шелехесом-молодшим, резидентом Чека в Естонії.
…Сироєжкін привіз його в невеличкий особняк поблизу Валенсії, там уже зібралися Володимир Антонов-Овсієнко, Михайло Кольцов, Родіон Малиновський, Хаджі Мурат Мамсуров, Яків Смушкевич і Роман Кармен. З кожним із цих людей Максима Ісаєва зв'язувала дружба з тих давніх і прекрасних років революції, коли Антонов-Овсієнко часто заходив до Дзержинського; Родіон Малиновський був у Василя Блюхера, який переправляв Ісаєва до Владивостока; з Яковом Смушкевичем, нинішнім радником республіканської авіації, його дороги перетиналися в Китаї, коли там були Блюхер і Михайло Бородін, — допомагали створювати революційну Червону Армію…
Він пробув у друзів всього тільки одну ніч. Ніхто не зімкнув очей. Згадували тих, з ким дружили: Павла Постишева, Якова Петерса, Миколу Подвойського, Михайла Кедрова, Григорія Петровського, Миколу Криленка, Артура Артузова.
Потім Ісаєв вийшов у маленьку кімнату разом з Антоновим-Овсієнком — той був генеральним консулом в Іспанії, відповідав за все.
— Максиме, — сказав Антонов-Овсієнко, закурюючи, — я знаю, що ти захочеш зараз написати рапорт, щоб тебе відкликали на Батьківщину, я знаю, що сили твої вичерпуються, я розумію все, мій товаришу… Але я не передам твій рапорт у Центр, тому що боротьба з фашизмом, — а він багатоликий, як перевертень, — тільки ще починається, і це буде довга й кривава боротьба.
Антонов-Овсієнко важко затягся, пильно подивився на Ісаєва, потім, зітхнувши, дивно всміхнувся:
— Знаєш, мені, як людині військовій, — як-не-як прапорщик з п'ятого року, тридцять два роки стажу, — відомі всі військові накази… Але є один, якого немає в статутах: «Наказано вижити»… Розумієш?
— Розумію, — відповів тоді Ісаєв. — Але чи розуміють там, дома, що…
Антонов-Овсієнко перепинив його:
— Максиме, там розуміють усе. Ясно? Усе.
«Наказано вижити, — Штірліц повторив сам собі слова Антонова-Овсієнка. — Але тільки по закону совісті. Інакше треба зникнути. Життя, куплене ціною безчестя, не життя, а животіння….»
Він згадав, як у двадцять сьомому, в Шанхаї, дістав наказ Менжинського влитися в рух націонал-соціалістів. Йому здавалося тоді — чим глибше він вникав в ідеї Гітлера, — що Центр помиляється, вважаючи, що цей фанатик небезпечний, що він зможе прийти до влади. Лише в тридцять третьому році він зрозумів, який же був правий Вячеслав Рудольфович, передбачивши найстрашніше ще за шість років до того, як воно, це страшне — прихід нацистів до влади, — сталося.