Водій несміливо глянув поверх тролейбуса, його обличчя враз перекосилося, і він голосно застогнав. Ні про який контакт з електромережею, звісно, й не шлося — тролейбусна лінія закінчувалася ще на правому березі. Та мало того — штанги були акуратно вкладені у скоби.
— Ну й чортівня! — вражено прошепотів я.
Водій опустився на тротуар і гірко заридав.
— Бідолашні діти, — почулось крізь сльози.
— Чиї? — машинально запитав я.
— Мої. Діти збожеволілого батька.
Аж це обізвався Леопольд:
— Далебі, шефе, я не розумію, чого ви так побиваєтеся…
Однак той не схотів вислухати його слів розради.
— Не сип мені сіль на рану, чудовиську, — заблагав він. — І так життя паскудне. — Затуливши лице руками, водій знову затіпався від ридання.
Я відчув на собі похмурі погляди здичавілих пасажирів.
— Це все його кіт, — сказав один тип невизначеного віку. — Це через нього тролейбус збожеволів.
— Тролейбуси не божеволіють, — розсудливо зауважив хтось із натовпу цікавих перехожих.
— Ви не знаєте цього кота, — відрізав тип. — Він кого завгодно з розуму зведе.
— Владиславе, — тихо мовив Леопольд, — мені тут починає не подобатися.
— Мені теж, котику.
— То даємо драпака?
— Гм… Здається, це найкращий вихід, — погодився я. — Так тому й бути — даємо.
І ми драпонули — я, Леопольд і Лаура. Пасажири щось обурено вигукували нам услід, але ніхто з них за нами не погнався.
Уже в ліфті Леопольд запитав:
— А що такого дивного знайшли ті роззяви у тролейбусі?
Я спробував популярно розтлумачити йому, як працює тролейбус, проте мої слова не справили на нього ані найменшого враження.
— Якщо по правді, Владиславе, — сказав він, — то всі твої аргументи за вуха притягнені. Хіба не міг тролейбус загодя добряче наїстися… чи то пак: запастися електроенерґією? Невже й тебе здивувало, що він їхав без підживлення?
— Тільки спочатку, — відповів я. — А тепер уже ні. Порівняно з тобою, це справжні дрібниці. — Я був цілком щирий. — Енерґія! Хе! Та що ми знаємо про ту енерґію? Анічогісінько…
Повернувшись додому, я нагодував Леопольда та його подругу й категорично оголосив, що на сьогодні ситий балакучими котами по саму зав’язку і хотів би до вечора побути на самоті. Леопольд з розумінням поставився до мого бажання і разом з Лаурою подався гуляти на дах.
Трохи згодом я зробив відкриття, яке значно поліпшило мій настрій — ні з того ні з сього запрацював мій телефон. Очевидячки, якесь коліщатко в бюрократичній машині телефонної компанії дало збій, хтось не там поставив галочку, — і в результаті з мене зняли штрафні санкції за несплату рахунків.
Отож я знову отримав доступ до інтернету. Справ накопичилося багацько, я до вечора просидів за комп’ютером і так запрацювався, що на якийсь час навіть забув про Леопольда. Коли кіт, повернувшись з прогулянки, сам нагадав про своє існування, я наказав йому сидіти з Лаурою на кухні й до кімнати навіть не потикатися. Почуваючи себе винним за ранкову пригоду в тролейбусі, Леопольд поводився сумирно і права не качав. А згодом я перестав сердитися на нього, і ми з ним дуже приємно провели вечір, балакаючи про всіляку всячину. Леопольд виявився надзвичайно цікавим співрозмовником.
Того дня Інна так і не прийшла. Як з’ясувалося, дівчата з її ґрупи не збрехали мені. Вони справді не знали, як з нею зв’язатися.
Я ліг спати близько першої. Засинаючи, я з насолодою думав про майбутню зустріч з Інною і все намагався уявити її обличчя. Леопольд запевняв, що вона надзвичайно гарна, і мені хотілося вірити, що він не дуже перебільшує. Особливо ж тішило, що в Інни (зі слів кота) біляве волосся і сині очі. Не вважайте, ніби в мене якийсь пунктик стосовно кольору волосся й очей — просто я здавна мріяв зустріти на своєму життєвому шляху гарненьку синьооку блондинку…
Та, на жаль, сни не підконтрольні людській свідомості, і вночі мені наснилась не Інна, а прес-конференція Леопольда для світових інформаційних агенцій. Це був найстрахітливіший сон у моєму житті. Події на тій жахливій конференції розвивалися від поганого до ще гіршого і сягнули апогею абсурду, коли на прохання кореспондента „CNN“ Леопольд взявся викладати свої міркування з приводу близькосхідного врегулювання, обстоюючи позиції то арабських, то ізраїльських котів. Цього я витримати не зміг і прокинувся, обливаючись холодним потом.
Було близько п’ятої ранку. Я спересердя вилаявся й викурив дві сигарети поспіль. Втішало, правда, що Леопольдова прес-конференція була лише моторошним сном. Порівняно з нею тролейбусна епопея видавалася приємною прогулянкою. З такою заспокійливою думкою я врешті заснув і проспав до десятої ранку без будь-яких сновидінь.