„Інно, мені дуже прикро, але що було, того вже не зміниш…“
„Інно, як тільки я побачив тебе…“
„Інно, хоч ми познайомилися лише вчора, обставини склалися так, що…“
„Інно, гадаю, нам слід визначитися в наших подальших стосунках…“
Я знав, чому зволікаю з початком розмови. Буквально з першої секунди нашого знайомства я зрозумів, що Інна призначена мені самою долею, мені потрібна тільки вона… Я вже не уявляв свого життя без неї, моєї коханої Інни, і тому панічно боявся почути відповідь на зразок: „А яке мені, власне, до цього діло? Ти напоїв мене до нестями, скористався з цього, а тепер ще маєш нахабство базікати про почуття. Та пішов ти знаєш куди!…“ Я підозрював — куди.
Аби набратися рішучості й бодай трохи заспокоїтись, я закурив. Інна зиркнула на мене й собі узяла сигарету. Я скрушно похитав головою, проте дав їй припалити. Від першої ж затяжки вона зайшлася кашлем. Тут-таки до кімнати зазирнув Леопольд.
— Ой, лишенько! — промовив він з докором. — Що ж це ти робиш, Інно?! Втрата незайманості зовсім не привід, щоб почати курити.
Іннині щоки запалахкотіли яскравим рум’янцем. Вона люто згасила сигарету об попільничку.
У голову мені закралися котовбивчі думки.
А Леопольд, забезпечивши собі шлях до відступу, провадив своєї:
— Однак дивовижні ви істоти, люди. І ти, Владиславе, й особливо ти, Інно. Згадай-но, що ти казала вчора.
— І що? — тихо спитала Інна, блукаючи поглядом.
— А ніби не пам’ятаєш! — Він пирхнув. — „Я дурна, котику! Я закохалася!“ А сьогодні що — передумала, розлюбила? Га?
Я зірвався на ноги з твердим наміром жбурнути Леопольда у вікно. Але кіт був напоготові й негайно втік на кухню.
Я машинально зачинив за ним двері, цілком зайнятий аналізом його останніх слів. Мабуть, з добру хвилину я розгублено простояв біля дверей, а потім несміливо підійшов до Інни і присів перед нею навпочіпки.
— Інночко, — мовив я лагідно, — це правда?
Вона потупила очі й тремтливим голосом відповіла:
— Не пам’ятаю.
Тоді я взяв її руку й притулився щокою до м’якої теплої долоні.
— Сонечко моє, я ж питаю не про те, що ти казала вчора, а про те, що ти почуваєш сьогодні.
Нарешті Інна підвела очі, в яких танцювали лукаві бісики, і трохи ніяково всміхнулася.
— А як правда, то що?
І тут я згадав! Згадав усе, що відбулося минулого вечора. І вночі… То була справжня фантастика!
Ці спомини надали рішучості, і я впевнено обняв Інну.
— Люба моя, кохана, ти ж чекала на принца…
— І знайшла його, — сказала вона, горнучись до мене. — Тебе, Владику.
— Але я зовсім не схожий на принца…
— Для мене ти принц. Як тільки побачила тебе, відразу збагнула, що ми створені одне для одного… І тепер не важливо, яким я уявляла раніше мого принца, це вже не має ніякого значення. Головне, що ти — мій принц, і… Не задавай дурних питань, Владику, краще поцілуй мене.
І ми поцілувалися. Якщо у мене ще був такий-сякий досвід у цій справі, то Інна його зовсім не мала, проте це не завадило нашим поцілункам бути палкими й жагучими.
Трохи згодом вона спитала:
— Владику, невже це правда, що я в тебе перша?
— Правда, щира правда. Тебе це дивує?
— Ну… так, дивує. Просто ти не схожий на тих хлопців, що цураються дівчат. Тобі вже двадцять чотири, і я певна, що ти частенько закохувався.
Я ствердно кивнув:
— Атож, закохувався. Та завжди в таких дівчат, які вважали, що хлопець має першим виказати ініціативу. А я щоразу пасував.
— Чому?
— Не знаю. Може, комплекси.
Інна похитала головою:
— Це ще нічого не означає. Усі ми закомплексовані. Людей без комплексів немає.
Я погладив її хвилясте біляве волосся й зазирнув у лагідні волошкові очі. Здійснилася мрія всього мого життя — я зустрів свою синьооку блондинку…
— Певно, чекав на тебе, рідна, — врешті промовив я. — Ти чекала на свого принца, а я — на принцесу. Просто мені довелося чекати на п’ять років довше… От і все.
Перші п’ять місяців нашого з Інною подружнього життя я часом згадую з ностальгією — достоту так, як приємно буває дорослій, змужнілій людині згадати своє безтурботне дитинство, Тоді ми просто кохалися, просто були щасливі, просто жили одним днем, рідко згадуючи минуле і майже не замислюючись над прийдешнім. Це була справді чарівна пора, та, зрештою, як діти не назавжди лишаються дітьми і колись виростають, отак і в нашу ідилію рано чи пізно, але з неодмінністю сходу сонця, мала внести свої корективи сувора дійсність.