Ця дійсність завітала до нас одного чудового серпневого дня у вигляді трьох людей у цивільному. Що то були саме люди в цивільному, а не просто люди у строгих сірих костюмах з краватками, ми зрозуміли зі „статутного“ виразу їхніх облич та військової виправки ще до того, як вони пред’явили посвідчення. Двоє з непроханих гостей виявилися неабиякими „шишками“ — полковником та майором служби безпеки. Третій же був технічним співробітником, у руках він тримав відеокамеру; я охрестив його оператором.
Полковник показав себе людиною надзвичайно рішучою. Після короткої процедури знайомства він одразу взяв вола за роги і без будь-яких церемоній прямо спитав:
— Це у вас живе кіт, що буцімто розмовляє?
— Ну, так, — відповів я, зрозумівши, що викручуватися марно. — А що?
— А до чого тут, власне, „буцімто“? — Леопольд, уже батько чотирьох, на щастя, мовчазних кошенят, визирнув з вітальні й зміряв прибулих скептичним поглядом. — „Буцімто“, як мені відомо, означає: „здається, що так, а насправді ні“. „Буцімто“ мене анітрохи не стосується, бо я розмовляю насправді.
Полковник, майор та оператор сторопіли на якусь мить, проте ненадовго — вочевидь, вони були готові до таких несподіванок.
— Спокійно, — сказав полковник. — Зараз ми в усьому розберемося.
— І бєзо всяково чрєвовєщанія, — суворо попередив майор.
Ми з Леопольдом удали, що не розчули цієї репліки. Інна ж обурилася:
— Аніякісінького „чрєвовєщанія“. Кіт просто розмовляє, і квит.
— Спокійно, — повторив полковник; у мене склалося враження, що „спокійно“ він говорив сам собі. — Розберемося.
Я запропонував їм увійти до вітальні.
— Я так розумію, шановні, вас цікавить саме кіт, а не я чи моя дружина?
— Атож, — ствердив полковник. — Саме він. А вже потім ви — як господарі кота.
На відміну від майора, полковник мені сподобався — він мав вигляд розумної та розважливої людини, — і мені стало трохи шкода його. Не бажаючи бути свідком словесного мордобою, до якого вже наготувався Леопольд, я запропонував („во ізбєжаніє чрєвовєщанія“), щоб ми з Інною, поки гості розмовлятимуть з котом, зачекали на кухні — тим більше, що якраз обідали. Полковник радо пристав на цю пропозицію, пообіцявши згодом поговорити з нами.
Щільно причинивши кухонні двері, я сказав Інні:
— Забагато на себе беруть. Після Леопольда їм буде не до нас.
Дружина цілком поділяла мою думку.
Бесіда тривала понад півгодини — кіт, як завжди, забивав співрозмовникам памороки. З вітальні долинали тільки приглушені голоси, слів годі було розібрати. Втім, ми не дуже переймалися, чому спецслужби зацікавились Леопольдом; куди більше нас хвилювало те, якою мірою це порушить наш родинний затишок. Ми навіть не підозрювали, що біда закрадалася зовсім з іншого боку…
Нарешті жваві балачки в кімнаті урвалися. Після тривалої паузи полковник щось сказав. Майор щось відповів (здається, „Щас будєт“), і знову запала тиша.
Ми ще хвилину зачекали, а потім увійшли до кімнати.
Леопольда ніде не було. Полковник і майор сиділи у м’яких кріслах, стомлено відкинувшись на спинки; очі в обох були спустошені, неначе їм вгатили по два „кубики“ галоперидолу[3]. Майор тримав у руках диктофон, увімкнений у режимі зворотної перемотки, і скоса слідкував за показником часу. Оператор сидів на краєчку канапи і нестямним поглядом п'явся у протилежну стіну; обличчя було крейдяно-бліде, раз по раз він шмигав носом, мов налякана дитина.
— Де кіт? — спитала Інна.
— Утік через балкон, — сказав полковник. — Заявив, що ми нудні типи і він ситий нами по саму зав’язку.
„Як це схоже на Леопольдика!“ — подумав я, сідаючи на канапу поруч з оператором.
Той зацьковано покосився на мене і сторожко відсунувся, мало не впустивши відеокамери.
Інна влаштувалася на стільці біля письмового столу.
— А він таки справді розмовляє, — сумовито констатував полковник. — Поза всілякими сумнівами.
— Ну, то які ви маєте запитання? — глузливо промовила Інна.
Полковник лише зітхнув.
— А власне, — озвався я, — у чім річ? Чому ви зацікавилися нашим котом?
— Справа про тролейбус номер одинадцять нуль вісім, — похмуро відповів полковник.
— Ага, тепер зрозуміло. І це ви так довго нас шукали?
Полковник стенув плечима:
— Біда в тому, юначе, що кожен пасажир тролейбуса по-різному описував вашу зовнішність. Нам так і не вдалося скласти ваш словесний портрет. А ось портрет кота мали в деталях. Наші агенти прочесали всю Русанівку, розшукуючи його, але безрезультатно.