— Леопольд там не жив, — пояснив я. — Та і я наступного тижня виїхав зі своєї русанівської квартири.
— Знаю, — кивнув полковник. — Ми почали розшукувати вас лише за півтора тижні.
— То як ви нас знайшли?
— Нам допоміг один пильний громадянин. Він повідомив, що бачив біля корпусу фізичного факультету підозрілого суб’єкта з іще підозрілішим котом, який, окрім усього іншого, розмовляв по-людському.
— Ага! — я ледве стримався, щоб не зареготати. — Цей дідуган? Мабуть, він подумав, що я ворожий шпигун, а Леопольд — замаскований під кота робот.
Полковник силувано посміхнувся:
— Саме так. Його заява пролежала у відділі контррозвідки аж чотири місяці, поки випадково не потрапила на очі нашому співробітникові. Контррозвідники насміхалися з фантазій бідолашного дідуся, та нам було не до сміху.
— Отже, ви вийшли на нас через мене? — спитала Інна.
— Атож, — коротко відповів полковник і повернувся до майора: — Ну, що там?
— Вот оно, — сказав майор, натискаючи кнопку відтворення.
— …біса вам здався цей тролейбус? — пролунав з диктофона голос Леопольда.
(Далі я подаю уривок їхньої бесіди у вигляді стенограми.)
Полковник: Але ж зрозумій, Леопольде, він їхав без контакту з електромережею.
Кіт: А я і ходжу, і з кицьками гуляю без того вашого контакту.
Полковник: Річ у тім, що для тролейбуса електроенерґія — як для тебе харч.
Кіт: Та знаю я, знаю, Владислав казав. Проте мені не треба безперестанку їсти — то чом би й тролейбусові не проїхати трошечки без підживлення?
Майор: Нічєво сєбє „трошечки“!
Полковник: Гаразд, підійдемо до цього з іншого боку…
Кіт: Який же ви зануда, mon cher colonel[4]! З одного боку, з іншого боку…
Полковник: До того, як Владислав пояснив тобі, навіщо тролейбусу штанги, ти знав про їхнє існування?
Кіт: За кого ви мене маєте, добродію?! Певно, що знав — я ж не сліпий.
Полковник: А знав, що без них він не поїде?
Кіт (недбало): Бракувало ще мороки! І без цього жив якось.
Полковник: Тепер, прошу, спробуй пригадати, чи не виникало в тебе під час того рейсу бажання прибрати штанги?
Майор (вражено): Товаріщ полковнік!…
Кіт (категорично): Ні, не виникало.
Полковник: Не квапся з відповіддю. Подумай спершу.
(Коротка пауза.)
Кіт: Згадав! Але я не прибирав їх. Я тільки подумав, що вони заважатимуть обганяти інші тролейбуси, і подумки вилаяв їх, бо бачив, як нервується Владислав. Він хотів швидше дістатися додому, і…
Полковник: І якими ж словами ти їх вилаяв?
Кіт: „Хай їм чорт!“
Оператор (пошепки): Господи Ісусе!
Полковник: Коли це сталося?
(Коротка пауза. Почулося нервове цокотіння зубами — вочевидь, то був оператор.)
Кіт (упевнено): Коли водій оголосив, що вагон прямує до Русанівки без зупинок.
Полковник: Тобто на Московській площі? Біля Центрального автовокзалу?
Кіт: Атож. Пам’ять у мене гарна.
Майор (пошепки): Сдурєть можно!
Полковник: А про що ти думав по дорозі від автовокзалу до Русанівки? Чого ти хотів? Не поспішай, подумай.
Кіт: Тут годі й думати. Я лише одного хотів: щоб ми щасливо дісталися додому і не потрапили в аварію…
— Досить, — сказав полковник.
Майор вимкнув диктофон і жалісливо поглянув на шефа.
— Невже ви думаєте, що кіт… — почав я.
— Нічого я не думаю, — надто вже квапливо перебив мене полковник. — Проте факт наявний: за свідченням очевидців, біля автовокзалу тролейбусні штанги без чиєїсь сторонньої допомоги самі повкладались у скоби.
Певний час ми мовчали.
— А може, ніхто не помітив? — несміливо припустила Інна. — Якийсь бешкетник спритно повкладав ці штанги, а його ніхто не побачив.
— Однако же троллєйбус поєхал, — зауважив пригнічений майор.
— І найгірше не те, що він тоді поїхав, — додав полковник. — Цей тролейбус і досі може ходити без зовнішнього живлення.
— Що?! — вражено вигукнули ми.
— Отож-бо, — підсумував полковник. — Тролейбус як тролейбус, двигун у нього як двигун — а ходить автономно. І бозна-звідки бере енерґію. Його вже й по ґвинтиках розбирали — кожна деталь як деталь, жодного відхилення від норми. А зібрали — знову те саме.