— А ви не пробували міняти деталі по черзі, одну за одною? — спитала Інна.
— Пробували. Міняли. Аж поки не зібрали зовсім новий тролейбус. У ньому не було жодної деталі від старого.
— І що?
— Та нічого! Однаково він ходить. Сам по собі.
— Ого! — Інна трохи помовчала. — Але ж із старих деталей можна зібрати тролейбус…
— Ми так і вчинили. До останнього ґвинтика це був той самий тролейбус, на якому ви їхали разом з Леопольдом. Але тепер він уже не ходить без струму. Ходить той, інший, зібраний із нових деталей.
Цей факт вразив мене найбільше. Виходило, що „божевілля“ тролейбуса спричинила не якась окрема деталь, а щось нематеріальне, властиве тролейбусові як єдиному цілому, певний машинний еквівалент душі…
— Здуріти можна, — повторив я слова майора.
— Можна, — кивнув полковник. — І таки дуріють. Троє наших експертів уже лікуються в божевільні разом з водієм.
— І що ви думаєте робити? — співчутливо поцікавився я.
Відповідь була негайна й категорична:
— Після знайомства з котом — закрити справу. Як нез’ясовану.
Ефект від цієї заяви був трохи несподіваним: майор і оператор жваво заплескали в долоні, їхні обличчя проясніли.
— Це означає, що ви дасте нам спокій? — не вірячи своїм вухам, перепитав я.
— Дамо, — запевнив мене полковник. — Ніякої загрози конституційному ладові, державній незалежності й територіальній цілісності ваш Леопольд не становить… Гм, принаймні поки його не чіпати… — Тут він осікся. — Словом, живіть собі зі своїм балакучим котом тільки не дозволяйте йому викидати такі коники — це може зле скінчитися.
— Не дозволимо, — твердо пообіцяв я, а трохи повагавшись, додав: — Правду кажучи, пане… е-е… добродію полковнику, дотепер я був значно гіршої думки про вашу організацію.
Полковник недбало відмахнувся:
— Усі ми люди, юначе. Хай краще я отримаю догану, це не надто висока ціна за збереження здорового глузду моїх співробітників… та й власного. — (Його підлеглі енерґійно закивали головами.) — Тролейбус, що сам по собі ходить, це ще півбіди. А от кіт, що сам по собі розмовляє… — Він зітхнув. — Як тільки мій відділ візьметься за Леопольда, то не пізніше, ніж за місяць, нам доведеться відкрити свою філію при психоневролоґічному диспансері.
Слово честі: цей полковник мені сподобався!
Коли я проводжав їх, полковник раптом зупинився на порозі, пильно глянув на мене і спитав:
— Скажіть-но, юначе, вас не дивує вся ця чортівня?
— Дивує, — відповів я. — Це чудеса. Вони поза науковим поясненням. Але без них життя було б нецікаве.
— Щиро вам заздрю — признався полковник і вже вкотре сумно зітхнув.
Візит людей у цивільному виявився фатальним у нашій долі, але не тому, що відтоді нас постійно шарпали співробітники служби безпеки, зовсім ні. По-перше, незабаром ми стали недосяжні для будь-яких земних спецслужб; а по-друге, полковник таки наполіг на своєму, справу закрили і про нас забули. Як з’ясувалося згодом, ні відеозапис бесіди з Леопольдом, ні та касета з диктофона до архіву не потрапили. Натомість до справи був підшитий звіт, у якому стверджувалося, що Леопольд — найзвичайнісінький і наймовчазніший кіт з усіх котів, сущих на світі. Майор та оператор, мабуть, не тямилися з радості, підписуючи той документ.
Кажучи про фатальність цього візиту, я маю на увазі інше: він змусив нас замислитися над деякими речами. Затишний світ, у якому реально існували тільки я, Інна та наше кохання, був незворотно зруйнований.
Коли я провів непроханих гостей до ліфта й повернувся до квартири, Інна лежала на ліжку в спальні, блукаючи задумливим поглядом по стелі. Я приліг поруч і міцно пригорнув її до себе. Але вона була так заглиблена у свої думки, що, здавалося, навіть не помітила моєї присутності.
— Любонько, — спитав я, — тебе щось непокоїть?
Інна мовчки кивнула.
— І що ж?
— Те, чого не сказав полковник. Не наважився сказати.
Я повернув до себе її лице й зазирнув у вічі.
— А звідки ти знаєш, щo він не наважився сказати?
— Це було написане на його обличчі. А в очах таївся страх — дикий, панічний. Він вирішив, що Леопольд, разом із інтелектом підлітка та вмінням розмовляти по-людському, також володіє неусвідомленими чаклунськими здібностями.
— Умгу, — промурмотів я, повертаючись горілиць. — Кіт-чарівник? Цікаво!
— А по-моєму, це не просто цікаво, це неймовірно, — серйозно промовила Інна, поклавши голову мені на груди. — Неймовірно, що нам досі це не спадало на думку. Подумай, Владику. Просто подумай. Пригадай усе, що з нами відбувалося, і доклади мінімум розумових зусиль, аби це осмислити.