Зарившись лицем у пахуче жінчине волосся, я почав пригадувати й осмислювати.
Аварія — справжнісінька катастрофа, в якій Леопольд анітрохи не постраждав…
Моя зустріч з котом — він зразу відчув, що я сприйму його уміння розмовляти як цілком нормальне явище. Ще до нашого з Інною знайомства Леопольд стверджував, що ми покохаємо одне одного, — і не помилився…
Розмова з миршавим чоловічком у тролейбусі. Тоді Леопольд, без сумніву, влучив у самісіньке око: про того п’яничку, пляшку сивухи та стареньку бабусю. Але ж Лаура не могла розповісти йому свою історію з такими суто „людськими“ подробицями, вона звичайна кішка…
Тролейбус, що поїхав без живлення — і досі їздить без нього…
А сила, що утримувала нас на сидіннях під час тієї божевільної „подорожі“…
Або, скажімо, цілковита відсутність похмілля після грандіозної пиятики, влаштованої з нагоди нашого знайомства. Удвох ми вигилили пляшку шампанського та два літри домашнього вина, обоє були п’яні в дим, і ніяким природним чином не змогли б так швидко прочуматися…
І телефон, який зненацька запрацював наступного дня після появи в мене Леопольда. „Укртелеком“ може помилково відключити телефон, але помилково підключити — ніколи. Тут воістину не обійшлося без втручання надприродних сил…
Й останнє — надто вже легко ми позбулися „опіки“ спецслужб. Щоправда, полковник пояснив, чому він вирішив закрити справу, і його аргументи були загалом переконливі. Однак дещо у поведінці наших недавніх гостей насторожувало — а саме той дикий, панічний страх, про який згадувала Інна. Складалося враження, що кіт прагнув чимшвидше спекатися їх і підсвідомо нагнав на них такого жаху, що ті ладні були втікати світ за очі. Бідолашний оператор!…
— Золотко, — сказав я розгублено. — Це справді неймовірно. Це просто приголомшливо. Як ми могли бути такими сліпими?
— У тім-то й річ, — спроквола промовила Інна. — Боюсь, ми з тобою подуріли від кохання — і це без перебільшення. Так подуріли, що геть втратили здатність лоґічно мислити.
— Це точно, — усміхнувся я. — У нас ніяк не скінчиться медовий місяць… То хто ж тоді Леопольд? Якесьтамнадцяте перевтілення індуського божества?
Інна заперечно похитала головою:
— Я оце подумала, що чаклунськими здібностями його наділив колишній господар. Так само, як людською мовою, як інтелектом.
Я хмикнув:
— Схоже на те. Леопольд називає його Метром, дуже неохоче розмовляє про нього. Мені здається, що кіт боїться своїх спогадів, і, мабуть, не тільки тому, що причетний до смерті старого професора.
— Я більше ніж певна, що Метр був чаклуном і навчив Леопольда певних чаклунських прийомів.
— Але навіщо?
— Не знаю. Може, це сталося ненавмисне. Довгий час кіт жив поряд з чаклуном, і не виключено, що мимохіть навчився в нього маґії.
— Отже, він несвідомий чаклун?
— Саме так. І тим небезпечніший, що несвідомий, бо…
Раптом Інна замокла. В її очах застиг переляк.
„А тепер кіт живе в нас, — одночасно подумали ми. — І якщо (Інна) (я) не помиля- (-ється) (-юся), ми теж станемо чаклунами. Несвідомими, небезпечними чаклунами“.
Чи вже стаємо ними…
Лишенько, які ж ми були сліпі! За п’ять місяців не знайшли жодної вільної хвилини, аби бодай трохи замислитися над усім, що відбувалося з нами й навколо нас.
Ні, ми не просто подуріли від кохання.
Це якась мана!
Якісь чари…
Я ніби миттю прозрів!
— Голубонько, що в нас є пити?
— Кока-кола в холодильнику.
— Принеси, будь ласка, бо я вмираю від спраги.
— Зараз, — з готовністю відповіла Інна і зіскочила з ліжка.
Тоді я пошепки, але з притиском додав:
— А цукерки ще є?
— Лишилося дві, — долинув з кухні її голос.
У мене важко загуптало серце.
— І їх принеси, — попросив я, ледь ворушачи губами.
— Гаразд.
Я полегшено зітхнув і витер рукавом спітніле від напруги чоло. Повернулась Інна з відкоркованою бляшанкою та двома шоколадними цукерками. Я з’їв обидві, нічого не залишивши дружині. І зовсім не тому, що такий жадібний; просто з певного часу Інна забрала собі в голову, що конче має берегти фігуру, й утримувалась від солодощів.
— До речі, сонечко, — промовив я, відпивши з бляшанки кока-коли. — Як ти здогадалася, що мені хочеться цукерок?
Інна здивовано підвела брови:
— Та ти ж сам попросив.
„Ти не могла мене чути, — міцно стуливши губи, подумав я. — Бо я говорив пошепки“.
На якусь мить Інна сторопіла, а потім рвучко почепилась мені на шию.