— Телепатія! — радісно вигукнула вона. — Ти телепат!
(Людоньки добрі! Моя дружина — справжнє диво!)
— Ти теж телепат, — запевнив я. — Згадай-но, як ми розмовляємо в транспорті, під гучну музику абощо — і завжди чуємо одне одного. Тільки от досі не звертали на це уваги. Ану спробуй…
Наступні півгодини ми тренувалися розмовляти подумки — успіхи вражали. Телепатія давалась Інні легше, ніж мені; що й не дивно — адже Леопольд „навчав“ її цього мистецтва на два місяці довше.
Зрештою ми втомилися від цих вправ і вирішили трохи відпочити. Я приліг, поклавши голову Інні на коліна. Вона ліниво перебирала моє волосся, а я млів від насолоди.
— Телепатія — тільки цвіт, — пообіцяв я. — Далі буде ще цікавіше.
— Я завжди мріяла стати чарівницею, — задумливо мовила Інна. — Проте гадала, що чарівниками народжуються.
— Поетами не народжуються, — зауважив я, — поетами стають.
— Але народжуються з поетичним хистом.
— Тоді ми народилися з чаклунським хистом.
Кілька хвилин тривала мовчанка.
— Владику, — озвалася Інна, — Леопольд якось згадував, що в Метра був учень.
Я підвівся й глянув на неї:
— Ну й що?
— Учень чарівника — теж чарівник. Нам треба розшукати його.
— Навіщо?
— Розумієш… — Інна завагалась, добираючи потрібні слова. — Маґія — це мистецтво. І цього вчаться. Ми ж лише переймаємо від кота чаклунські здібності, але не вчимося користуватися ними, бо й він сам цього не вміє. Мені страшно…
— І мені страшно, — підхопив я, збагнувши, до чого веде Інна. — Хоч які ми розумні й розсудливі, я не наважуся на всі сто поручитися за нас.
— І тим більше за кота. Ми не знаємо точно, на що він здатний; але, судячи з тролейбусної пригоди, — багато на що.
— Атож. Він може таке утнути…
Про вовка промовка, аж дідько вовка і несе. Раптом з балкона донісся шурхіт і до кімнати забіг Леопольд. Він аж сяяв з радості.
— Владиславе! Твій тезка заговорив. По-людському.
(Поясню, що у виводку Леопольда й Лаури було троє „дівчаток“ і один „хлопчик“. Свого єдиного синочка наш кіт назвав на мою честь.)
Ми з Інною перезирнулися.
— І що ж він сказав?
— Назвав мене татом, — самовдоволено відповів кіт. — Я оце наслухався полковникових балачок, потім пішов до діток і дуже захотів, щоб вони заговорили. Влад обізвався перший.
„Ну, ось!“ — приречено констатував я і передав цю думку Інні.
„Що ж робити?“ — спитала вона.
„Негайно розшукати того учня“.
— Чому ви мовчите? — підозріло спитав Леопольд. — Вас не тішить мій успіх?
— Навпаки, — сказав я, — дуже тішить.
— Щось не схоже, — зауважив як завжди спостережливий кіт. — У вас кепський вигляд. Це через полковника з майором? Так я їм…
— Ні-ні, — квапливо перебила його Інна. — Гості тут ні до чого. Просто нам треба поговорити з тобою про одну людину.
— Про кого?
— Про учня твого колишнього господаря.
Леопольд зіщулився й жалібно поглянув на нас:
— А може, не треба? Адже ти знаєш, Інно…
— Знаю, котику. Але ж ми говоритимемо не про Метра, а тільки про його учня.
— Про Ференца?
— Його так звати?
— Атож.
— Це угорське ім’я, — зауважив я.
— Він і є мадяр, — сказав кіт.
— А яке в нього прізвище?
— Не знаю. Метр називав його просто Ференцом.
— А що ти про нього ще знаєш? Де він живе, працює?
Леопольд усівся на підлогу й енерґійно почухав задньою лапою за вухом.
— Даруй, Інно. Я більше нічого не знаю. Він просто приходив до Метра, вони про щось розмовляли в кабінеті, та я їх не чув. Мабуть, він теж науковець…
Раптом Інна стрепенулася:
— Ану, котику, уяви його чіткіше!
— Трохи посивіле каштанове волосся, масивне підборіддя, сірі очі… — почав описувати Леопольд.
„Владику, — подумки звернулась до мене Інна. — Допоможи“.
„Як саме?“
„Я намагаюся зазирнути в Леопольдову свідомість. Зараз він уявляє того Ференца, і я хочу перехопити його зоровий образ“.
„Тобі це вдається?“
„Почасти. Але бракує сил… Певніше, ментальної енерґії[5]. Об’єднаймо наші зусилля“.
„Залюбки. Тільки як?“
„Елементарно“ (З цією відповіддю прийшла „картинка“: два серця зливаються в одне).
Як і більшість чоловіків, я радикально інтерпретував цей образ і разом зі своїм варіантом надіслав Інні цілий ряд знаків запитання.
„А бодай тебе! — сказала вона. — Якщо вже не можеш обійтися без фізичного контакту, то поцілуй мене“.
„Гаразд, умовила“.
Наш діалог тривав кілька секунд — у цьому, власне, й полягала одна з переваг безпосереднього обміну думками. Леопольд нічого не запідозрив і тим часом слухняно торочив: