— Або в якійсь казковій країні.
— В іншому вимірі?
— Може, й так.
Я підвівся на ліжку й сів.
— Ну й утнув нам Леопольд, чорти б його взяли!
— Тут ми самі винні, — сказала Інна. — Нам належало бути вкрай обережними. Знали ж бо, що кіт володіє чаклунськими здібностями, однак не контролює їх.
Я мусив визнати слушність її слів.
— Атож, винні. От і вклепалися в історію.
— Але чому такий похмурий тон? Чому „вклепалися“? — за вдаваною бадьорістю Інна намагалася приховати свою розгубленість. — Звідки ти взяв, що ця історія неодмінно має бути поганою? А може, якраз навпаки — ми потрапили в добрий, радісний світ.
— І цікаво було б дослідити його, — закінчив я її думку.
— Певна річ. Я б із задоволенням пожила тут якийсь час. Принаймні ця кімната справляє на мене дуже гарне враження. А тобі як? Подобається?
— Ще б пак! — я широко усміхнувся. — Особливо ліжко. Це, знаєш, одна з моїх заповітних мрій — кохатися з тобою на такому широкому ліжку.
Інна всміхнулась у відповідь:
— Іронізуєш, отже, не втрачаєш оптимізму.
— Щодо кохання на цьому ліжку я зовсім не іронізую, — серйозно відказав я. — Проте й оптимізму не втрачаю.
Ми встали з ліжка і на підлозі, вкритій килимами, зразу ж надибали дві пари кімнатних капців, ніби навмисне призначених для нас — так вони пасували до наших ніг.
— А може, й навмисне, — озвалась Інна.
Я не заперечував.
Штори на обох вікнах спальні були розсунені й кімнату щедро заливало денне світло. Ми підійшли до одного з вікон і навстіж одчинили віконниці. В обличчя війнуло свіже, сповнене квіткового аромату повітря.
Наскільки міг, я висунувся з вікна й роззирнувся довкола. Будинок, у якому ми опинилися, стояв на пагорбі з пологими схилами, оточений невисоким кам’яним муром — швидше декоративним, аніж призначеним для захисту. Судячи з усього, будинок був двоповерховий, і наша кімната знаходилась на горішньому поверсі. Між будинком та муром розкинувся пишний квітник, а далі, попереду й справа, куди лишень сягало око, простяглась неозора рівнина, всуціль поросла буйними степовими травами, без єдиного деревцятка, тільки подекуди виднілися невисокі кущі. Зліва, віддалік, починався лісостеп, що поступово густішав, непомітно переходячи в ліс.
Небо над нами було чисте, блякло-синє, майже безхмарне, лише ген над обрієм зависла одна-єдина хмаринка.
— Гарний краєвид, — спокійно промовила Інна. — Але нічого незвичайного, нічого неземного. І пора року відповідна — кінець літа, початок осені. Якщо це інший світ, то він брат-близнюк нашого. Можна подумати, що ми перенеслись на твій рідний південь.
Я з сумнівом похитав головою:
— На півдні нема таких лісів.
— Зате є такі степи. Втім, я пев… — Інна змовкла на півслові й швидко повернулася до дверей.
„Поблизу хтось є, — сказала вона подумки. — Він прямує до нас“.
„Це людина“, — додав я впевнено, й гадки не маючи, звідки мені це відомо. Просто відчув, що з іншого боку до дверей підходить людина. І навіть не одна, а…
„Двоє людей“, — уточнила Інна.
„Атож, двоє. Одне з них — дитина“.
„Певніше, підліток… Але ж чудасія, Владику! Далебі, не віриться, що зовсім недавно ми й не здогадувалися про наші здібності. Ніби хтось навів на нас чари“.
„Можливо, це Леопольд, — припустив я. — Іншого пояснення не бачу“.
„Але навіщо він це зробив?“
„Хтозна. Шляхи котів незбагненні“.
„Особливо балакучих котів, — з цими словами Інна відійшла від вікна. — Люди вже поруч… Ой! Я ж не одягнена“.
„Невелика біда, — відповів я. — Твоя сорочка цілком зійде за домашню сукню“.
(Оскільки дзеркала поблизу не було, я показав їй, як вона виглядає збоку.) „Гадаю, досить пристойно“.
„Атож, непогано, — погодилась Інна. — Просто я судила по тобі“. — І вона передала моє зображення.
„Хай йому чорт! — вилаявся я. — Вигляд у мене справді непрезентабельний. Надто вже домашній. Не зайве було б щось накинути… Ага!“
Я поспіхом підійшов до каміна і зняв з оленячих рогів халат.
„Роги у спальні! — подумки розсміялась Інна. — Дуже символічно!“
„На що ти натякаєш?“
Не знаю, чи це була її ініціатива, чи то спрацювала моя бурхлива уява, але факт, що тієї ж миті перед моїм внутрішнім зором постала вельми неприваблива картина: я власною персоною з розлогими рогами на голові.
„Ну-ну, тільки спробуй!“ (У правій руці мене-рогоносця з’явилася „кішка-семихвістка“[6], і я погрозливо завертів нею, що аж у повітрі засвистіло.)