— Ще буде суничне морозиво та гарячий шоколад на десерт, — сказала Суальда. — І це, на жаль, усе. Ви вже даруйте, ласкаві панове, але поява ваших милостей була така несподівана, що я не встигла підготуватись як годилося б.
— Та пусте, — розгублено промимрив я. „Оце так! Тут годують, як на забій“
„А як же інакше, — спокійно відповіла Інна. — Це ж маєток верховного короля. Видно, Метр був справжній Лукул… Чи, може, його гості були неабиякими ласунами“.
— Обіцяю, що ввечері, — між тим провадила Суальда, — я виправлю свій недогляд.
Уявивши, яка тоді буде вечеря, я ледве не застогнав.
Певний час ми їли мовчки. Усі страви були надзвичайно смачні, тож мені доводилося стримувати себе, щоб не об’їстися, та ще й залишити місце для обіцяного десерту.
— Суальдо, — нарешті озвалася Інна, — ти неправильно мене зрозуміла. Я питала, чому ти кажеш про Метра „правив“, а не „править“.
— Бо він уже не править, пані.
— Виходить, він помер?
— Цього я не казала.
— То він живий?
— І цього я не казала, перепрошую пані.
„…!!!…?!…!…!!!“ — подумки вилаявся я.
Інна кинула на мене гнівний погляд.
„Раніше я гадала, що найбрутальніше лається сантехнік дядя Володя з гуртожитку нашого факультету. Тепер бачу, що помилялася: у дяді Владі куди більший словниковий запас…“ І до Суальди:
— Принаймі Метр уже не верховний король?
— Цього я не казала, пані, — повторила Суальда фразу, від якої мене вже тіпало. — Ніхто не позбавляв Метра титулу верховного короля, а сам він його не зрікався.
„А щоб її покорчило!“ — вже не стрималась Інна.
— Однак мусить же хтось правити замість нього. Регент, скажімо.
— От-от! — чомусь зраділа Суальда, ніби її вивели з неабиякої скрути. — Регент. Великий інквізитор, його високоповажність Ференц Карой.
„Ба! Великий інквізитор! Либонь, тутешній послідовник Торквемади. Ференц Кар… ой! Владику, ти чув?“
„Так, так, справді, — схвильовано промовив я, згадавши, як кіт говорив, що учня Метра звали Ференц. — Ти гадаєш, що…“
„Певна річ! Я не вірю в випадковий збіг обставин“.
„Я теж. Все сходиться: цей Ференц був учнем Метра, тож і не дивно, що він став його наступником“.
„І ще одне, — додала Інна. — Карой — слово, безумовно, угорського походження“.
„Якщо не помиляюся, древнє родове ім’я“.
„Ну а Ференц, за твердженням кота, мадяр“.
„Що ж, у такому разі, ідентичність метрового учня Ференца і регента Ференца Кароя можна вважати доведеною… чи встановленою. Подумати лишень — великий інквізитор! А ми збирались шукати його в Києві…“
— Отже, — промовив я вголос, — тепер Кер-Маґні належить регентові?
Суальда заперечно похитала головою:
— Ні, пане.
— А кому ж тоді?
— Це залежить від вас.
— Від нас?
— Атож, панове, від вас. Ви маєте кота?
— Ну, маємо… („Кроку не можна ступити без Леопольда…“) А що?
— Кіт має велике значення, пане. Якщо, звісно, це той самий кіт. Можна спитати, як його звуть?
— Леопольд.
— Це звичайний кіт?
— Ну, не зовсім звичайний, він якоїсь рідкісної породи. Дуже схожий на сіамського, проте не сіамський, а… як би це сказати…
„Гадаю, можна сказати прямо, — зауважила Інна. — Здається, тут дивовижні здібності Леопольда ні в кого не викличуть серцевого нападу“.
І закінчила замість мене:
— Він уміє розмовляти, Суальдо. По-людському.
— І він належить вам?
— Ну, власне, він вважає нас своїми господарями, а ми проти цього не заперечуємо.
— Отже, ви — пан Владислав і пані Інна?
— Так воно і є, — сказав я, трохи здивований. — Але звідки ви знаєте?
— Сьогодні вранці, — втрутився у розмову Шако, — ми знайшли на кухні чотирьох кошенят…
— Помовч! — гримнула Суальда. — Іди за десертом.
Хлопець сумно зітхнув, жалібно поглянув на нас і вийшов зі спальні.
„Бідолашне дитя, — співчутливо подумала Інна. — Ця стара фурія тероризує його“.
„Аж ніяк! — сказав я. — Просто, на її думку, він повинен мовчати, коли розмовляють старші“. І я звернувся до служниці:
— Суальдо, це правда?
— Про кошенят, пане? Щира правда. Одне з них виявилося самцем і вже могло розмовляти. Воно сказало мені…
— Овва! — вигукнув я. — Воно розмовляло по-вашому?
— Атож. І дуже незле, як на таке мале кошенятко.
„Чудасія та й годі… Інно!“
„Ой, Владику, я вже нічому не дивуюся. Забагато чудес для одного дня…“
— І що ж воно сказало? — спитав я у Суальди.
— Що звуть його Владом, — відповіла Суальда. — Що решта троє — його сестри. Що їхній батько — Леопольд, мати — Лаура, а господарів звуть Владислав та Інна. Тоді я оглянула весь будинок і в цій спальні надибала вас. Я здогадалася, що ви — ті самі панове Владислав та Інна, але не стала турбувати вас. І вирішила, поки ви спите, ще раз перевірити, чи все готове до зустрічі нових володарів.