Отак і врядував Метр у Ланс-Оелі — справжнісінька вам патріархальна ідилія. Суальда висловила сподівання, що й ми не ухилятимемося від виконання своїх обов’язків як сюзеренів. До першого вівторка вересня лишалося одинадцять днів, а за півроку після зникнення Метра справ до розгляду набралося багацько. Щоправда, більшість їх, згідно з розпорядженням верховного короля, вирішили на місцях і вони потребували тільки формального затвердження з нашого боку.
Ми запевнили Суальду, що старанно виконуватимемо обов’язки, покладені на нас високим положенням, а я додав, що збираюся посилити роль ґрафської влади в житті країни. Шако схвально відгукнувся про мій намір, порадив найперше запровадити грошовий податок — і знову дістав від бабці потиличника. Вона сказала, щоб за гроші ми не турбувалися: крім усього іншого, Метр лишив нам у спадок понад вісімдесят тисяч золотих імперських марок.
На питання про кількість наших підданих Суальда лише знизала плечима, а Шако відповів, що небагато, навряд чи більше сорока тисяч, та й то селяни. Зате розміри ґрафства нас вразили. (Тут я вперше підвищив голос і владним тоном звелів Суальді не чіпати онука.) Шако сказав:
— Коли я був малий, мій дядько Ервін Оріас, старший брат мого батька — а Суальда моя бабця по матері, — розповідав мені, що в молодості він багато подорожував…
— Бо був страх який непосидющий, — вставила слівце Суальда. — Справжній волоцюга. Кількох місяців не міг прожити на одному місці. От і швендявся по світу.
— Аж ніяк, — жваво заперечив Шако. — Дядько Ервін хотів знайти трактові шляхи чи принаймні якісь інші країни, щоб налагодити з тамтешніми мешканцями торгівлю… Адже погодьтеся, панове: що то за торгівля між кількома десятками сіл?
— Він мав слушність, — підтвердила Інна. — Продовжуй.
— Так от, пані, нічого з того не вийшло. Мій дядько з кількома супутниками проїхав на схід — понад тисячу миль — і дістався безкрайнього озера з солоною й гіркою водою. А протилежного берега було не видно.
— Море, — зрозумів я.
— Атож, пане ґрафе, море. І дядько Ервін так казав, а згодом я натрапляв на цю назву в книжках.
— Ну й що ж було далі?
— Дядько та його друзі не знайшли там жодної людини, навіть сліду людських поселень. Кількасот миль вони промандрували вздовж берега на південь — аж поки море не повернуло їх на захід. Миль за чотириста узбережжя знову вигиналося на південь — але далі вони вже не йшли.
— Чому?
— Бо в тих краях стояла нестерпна спека, ґрунт був скелястий, зовсім неродючий, лише подекуди росли невисокі кущі, колючі й сухі, мов солома. Людей там годі шукати. Та й коні потомилися, було обмаль їжі, прісної води, тож дядько вирішив податися на північ і ще до настання зими повернувся назад. — Шако усміхнувся. — Усі вони ледве не проґавили рідних місць, бо щось там наплутали з зорями.
— Це все?
— Ні, пане. Навесні наступного року вони помандрували на захід — і знову їх зупинило море, тепер уже західне.
— На якій відстані звідси?
— Дядько казав, що понад дві тисячі миль. А може, й менше — він не певен, бо довелося перебиратися через гори. Уздовж берега вони пройшли далеко на північ, потім повернули на схід, а потім зима погнала їх на південь.
— І ніяких інших країн, ніяких людських поселень не знайшли?
— Ні, пане.
— Отже, кордони ґрафства невизначені?
— Саме так. Згодом дядько ще кілька разів вирушав у мандри — і все без видимого успіху. Зрештою, він дійшов висновку, що Ланс-Оелі взагалі не має кордонів.
— Як це? — здивувався я.
— Ну… Словом, на його думку, ґрафство займає всю Грань.
„Інно, ти чула — всю Грань! Їхній світ зветься Грані, а Ланс-Оелі — одна Грань, причому вся цілком. Цікаво, що це означає?“
„А знаєш, я починаю здогадуватися, в чім тут річ“.
„Ну!“
„Стривай, хвильку…“
— Скажи-но, Шако, що воно означає „вся Грань“?