— Гаразд, — кивнув я і подумки сказав Інні: „Піду огляну свої апартаменти. Подивлюся, чи не висять у моїй спальні такі самі роги“.
„Якщо немає, можу подарувати свої“.
Я пропустив повз вуха жінчин жарт і звернувся до Шако:
— Ходімо, хлопче.
Ми вийшли з Інниної спальні, проминули невеликий передпокій з двома прямокутними дверцятами обабіч і опинились у просторій, розкішно вмебльованій вітальні.
— Яка пишнота! — мимохіть вихопилось у мене.
— Вам подобається? — спитав Шако.
— Атож, — відповів я. — Мені тут усе подобається. Тільки от бабця твоя… ну, трохи дивна.
— Ваша правда, пане ґрафе. Вона знає куди більше, ніж говорить.
— Я це помітив. Видно, вона небалакуча.
Шако захихотів:
— Де ж пак, небалакуча! Та вона кому завгодно памороки заб’є… точніше, забила б, якби… — він по-змовницькому стишив голос. — Річ у тім, що торік Метр укоротив їй язика.
— Що?!
— Ну, звісно, не насправді, а… як би це сказати?… Словом, він там щось начаклував, і після того бабця Суальда стала тримати язика за зубами.
— Але ж навіщо?!
— Гадаю, через те, що вона забагато знає.
— А хіба це злочин — багато знати?
Хлопець на ходу замислено потер чоло.
— Взагалі-то ні, пане. Однак на місці Метра я, мабуть, учинив би так само.
— З якого б це дива?
— Бо бабця віддавна служила у Метра, вона багато знає, але мало що з того розуміє. Раніш, бувало, таку нісенітницю верзла, що… Повірте: теперішня її потаємність дратує значно менше, аніж колишня балакучість.
Я стиха хмикнув.
Нарешті ми зупинилися перед широкими дверима.
— Це вхід до Метрової бібліотеки, — благоговійно мовив Шако. — Вона сполучає покої пані з вашими… Там стільки різних книжок! — Очі його на мить заблищали, а потім згасли. — Проте більшість написані латиною, — з жалем додав він.
— Ану стривай! — зупинив я його, враз усвідомивши, що як тільки опинюсь у бібліотеці, то навряд чи виберуся звідти до вечора. — Якийсь інший шлях є?
— Через коридор. Але так буде ближче.
— Пусте. Ходімо через коридор.
Ми пішли.
„Інно! — покликав я подумки. — Ти чуєш мене?“
„Чую, любчику. Де ти?“
„Мандрую нашими палатами. А ти?“
„У гардеробній. Суальда показує мені сукні — це казка!“
„Такі гарні?“
„Не те слово. Аж очі розбігаються! Ніяк не можу вибрати щось одне“.
„Співчуваю“.
„Не глузуй, це справді важко. До речі, Суальда наполягає, щоб під сукню я надягла ще кілька спідниць. Вони, звісно, чудові, але я не розумію…“
„Так треба, сонечко. Роби, як каже Суальда, і вийде дуже красиво. Зверни увагу на крій суконь: нижче пояса вони тонкі, просторі, спадають складками, у більшості з них поділ нерівний, по боках підіймається майже до колін, а то й вище. Тож не турбуйся, спідниці буде видно, ще й як“.
Я виразно відчув Іннин подив.
„Звідки ти знаєш?! Невже я передаю „картинки“?“
„Ні, не передаєш. Та й не до „картинок“ мені зараз — я йду і не хочу спіткнутися. Просто я здогадався…“
„Хвилечку!“
Хвилечку я йшов мовчки.
„Владику!“
„Га?“
„Твоя правда. Я оце розпростерла на підлозі нижню частину однієї з суконь — вийшов овальний шматок тканини“.
„І виріз для талії зроблений не по центру, а трохи ближче до переднього краю. Ззаду поділ сукні тягтиметься по підлозі“.
„А як ти здогадався?“
„Це ж елементарно, Ватсоне. Чистісінька дедукція. Твоє вбрання має ґармонійно вписуватися в оточення. Куца спідничка й чорні колготки, так само, до речі, як і криноліни часів Елізабети Першої, тут не годяться“.
„Зрозуміло. Отже, ти в мене — знавець місцевої моди?“
„Ну, не зовсім. Деяких дрібниць я не знаю“.
„Наприклад?“
„Скажімо, які в тебе трусики, і чи є вони взагалі. Якщо хочеш знати мою думку, то з таким вбранням у них немає жодної потреби. Ну, за винятком хіба кількох днів на місяць. А решту часу вони лише завдаватимуть тобі зайвих незручностей. І мені також — якщо ми надумаємо швиденько, мимохідь…“
„Замовч“, — лагідно сказала Інна.
„А що тут такого? Хіба ми ніколи…“
Нарешті отримав „картинку“: в обличчя мені полетіла купа жіночої білизни. Зніяковівши, я квапливо заблокував свою свідомість.
— Щойно ви розмовляли з пані? — напівзапитливо, напівствердно промовив Шако.
Я здивовано глянув на нього: