— Зрозуміло, — з усмішкою промовив я. — Це тобі Метр розповів?
— О ні! Я в книжках прочитав. — Шако зіщулився. — Метр ніколи зі мною не розмовляв, він лише наказував. Він був такий… — Хлопець зам’явся, не в змозі добрати потрібних слів. — Він був зовсім не злий, він… не був ані злим, ані добрим, він мовби стояв вище добра та зла, вище усього земного. В його присутності я почувався нікчемною комахою… Це було страшно.
„Отож-то ти й радієш новим хазяям“, — подумав я і вже збирався повернутися до розмови про Леопольда, коли двері будинку розчинились і на широкий ґанок вийшла Інна.
Украй вражений, я випустив з рук фаянсову чашку. Вона вдарилась об моє коліно і впала додолу — на щастя, я встиг випити всю каву.
Шако схопився на ноги, мов ужалений.
— Я багацько читав про прекрасних дам, — захоплено прошепотів він, — але це вперше бачу прекрасну даму навіч.
— Спокійно, хлопче, — промимрив я. — Не дуже задивляйся. Не твоє.
А сам я не міг відвести від Інни зачарованого погляду. Хоч я приблизно й уявляв, як вона буде зодягнена, все ж перша її поява у новому розкішному вбранні приголомшила мене. На ній була дивовижної краси довга парчева сукня, поділ якої підіймався по боках, відкриваючи ошатні спідниці з червоного шовку, а напівоголені плечі прикривала, мов легкий серпанок, прозора накидка. У жінчиних вухах сяяли на сонці золоті сережки з двома великими смарагдами, а шию прикрашало чудове діамантове кольє. В її розкішному білявому волоссі то тут, то там виблискували самоцвіти.
Врешті я подолав заціпеніння, підвівся з лави й пішов назустріч дружині, зовсім не відчуваючи землі під ногами і раз по раз спотикаючись на рівному місці.
„Боже! — думав я. — Господи Боже, якщо Ти є, скажи: чим я заслужив на таке щастя? Чому з усіх чоловіків вона вибрала мене — грішне, недостойне чадо Твоє?…“
Підібравши сукню та спідниці, Інна зійшла вниз по мармурових сходах і взяла мене за руки. Від її доторку я трохи отямився.
— Ну як? — запитала вона. — Подобається?
— Сонечко моє ясне, — палко промовив я. — У цьому вбранні ти надзвичайно сексуальна — ще сексуальніша, ніж коли роздягнена.
Інна зайшлася веселим сміхом:
— А знаєш, у твоїх безсоромних компліментах є якась своєрідна чарівність. Вони дуже збуджують.
— Певна річ. Як і тіло, людська уява має свої ерогенні зони.
— Гм… Схоже на те, що твоя уява — суцільна ерогенна зона.
— Можливо. Людська уява безпосередньо пов’язана з підсвідомістю, а як стверджував дідусь Фрейд…
— Помовч, дурнику! Не чіпай дідуся Фрейда. Ти нестерпний! Не даєш мені й слова сказати.
— Ти помиляєшся, любонько. Я слухаю, аж вуха нашорошив.
Інна поклала руки мені на плечі.
— Ти красунчик, Владику. Справді красунчик — чесне слово! І я хочу поцілувати тебе.
— О, цього скільки завгодно!
Ми поцілувалися.
— Сьогодні я роздягну тебе сам, — пообіцяв я, переводячи дух. — Заразом детально ознайомлюся з місцевою жіночою модою.
— Не місцевою, а імперською, — уточнила Інна. — Так мені Суальда сказала.
Шако ніде не було. Мабуть, він непомітно прошмигнув повз нас, поки ми цілувалися, й повернувся до будинку. Тактовний хлопчина!
Узявшись за руки, ми попрямували алеєю до розчиненої брами.
— Ну, — сказав я, — що тобі вдалося витягти з Суальди?
— От-от, саме витягти. Украй потаємна жінка, слова зайвого не скаже. Я спробувала зазирнути їй у думки.
— І що ж?
— Нічого конкретного розібрати не змогла. Здобулася лише на те, щоб перехопити образи Метра та регента.
— Покажи.
„Ось вони“. Перед моїм внутрішнім зором з’явились одна за одною дві „картинки“:
„Регент…“ (Високий кремезний чоловік у темно-синьому мундирі з золотою окантовкою. На комірі його камзолу були червоні нашивки з зображенням двох перехрещених золотих блискавок; згодом я дізнався, що це вказувало на ранг маґістра. Волосся каштанове з сивиною, особливо помітною на скронях; масивне вольове підборіддя, сірі з блакитним відтінком очі, густі брови, високе чоло, вилицювате обличчя — все, як і описував Леопольд. На вигляд йому було років сорок п’ять, однак щось у його зовнішності підказувало мені, що він набагато старший…)
„Метр…“ (Лише обличчя — нерухоме, безстороннє, геть-чисто позбавлене емоцій, ніби вирізьблене з мармуру; губи міцно стулені — чи то в гримасі зневажливої зверхності, чи, може, нестерпної муки; погляд великих зелених очей… Мені зробилося моторошно: це був нелюдський погляд! Тепер я розумів, що змусило дядька Шако, Ервіна Оріарса, стративши розум, утікати від Метра світ за очі…)