— Потім він щез і мені зробилося так лячно, що я мало з глузду не з’їхав… Лишенько! Тоді я заледве не помер зі страху!… Ну й побіг світ за очі, а коли оговтався… Таж я розповідав тобі, Інно, точно розповідав.
Інна ствердно кивнула:
— Атож, котику, тепер я згадала.
„Що все це означає, дідько б мене вхопив?!“ — озвався я, геть збитий з пантелику.
„Здається, я розумію“, — спроквола відповіла Інна.
„Ну!“
„Зачекай трохи. Дай мені зібратися з думками…“
— Леопольде, — звернулась вона до коня-кота, — ти любив Метра?
Той здивовано втупився в неї.
— Чи любив я Метра, питаєш? Фр-р… Метр був моїм паном, і я шанував його. Але щоб любити — ні, це неможливо. Його ніхто не любив, і він не нікого любив… До речі, якщо Метр помер, то хто тепер хазяйнує в Кер-Маґні?
— Ми, — відповів я.
— Ви? То це ж чудово! — Леопольд радісно заіржав. — Сідай на мене, Владиславе. Їдьмо додому.
— Сідати? — розгубився я. — Мені? На тебе?
— Певна річ! А що тут такого?
Я з жалем похитав головою:
— Боюсь, це неможливо, котику. Я не вмію їздити верхи.
— Ото ще біда! Не бійся, я навчу тебе. Тільки цур не острожити.
— Сідай, Владику, — сказала Інна. — Нічого з тобою не станеться. Леопольд розумний кі…нь.
— Гаразд, умовили, — зітхнув я й підійшов до коня. — Спробую.
Спритність, з якою я, поставивши ногу в стремено, скочив у сідло, змусила мене засумніватися, а чи й справді я не вмію їздити на конях. Ми зробили кілька широких кіл довкола Інни з Лаурою, переходячи з одного алюру на інший.
— Владику! — у захваті вигукнула Інна. — Де ти навчився так вправно триматися в сідлі?
— Та, мабуть, там, де й навчився коруальської мови, — відповів я. — Сідай на Лауру, і повертаймося додому.
— Що?!
— Сідай, кажу, на Лауру. Якщо я вмію, то вмієш і ти. Хіба ні?
— Ну… Певно, що так.
— То навіщо ці розмови? Вперед!
Інна з сумнівом подивилась на Лауру, потім собі під ноги.
— Але ж на мені таке пишне вбрання… до того ж, я без трусиків.
— Оце так-так! — обізвався Леопольд. — Дуже цікаво!
Я ляснув його по вуху, щоб не втручався в розмову старших, і сказав дружині:
— Це не має ніякого значення, адже на Лаурі дамське сідло. Хочеш, підсаджу тебе?
Після секундних вагань Інна похитала головою:
— Ні, любий, не треба. Сама спробую впоратись. Якщо я не зможу без сторонньої допомоги сісти в сідло, то краще зовсім не сідатиму.
А втім, усі її побоювання були марними. Хоча довга сукня й пишні спідниці помітно заважали їй, Інна все ж зуміла сама влаштуватися в сідлі і з першої ж хвилини трималася міцно й упевнено. Вона виявилася вправною вершницею і швидко приборкала Лауру, яка, бувши „новоспеченою“ лошицею, раз по раз брикалася з незвички.
Наступні півгодини ми гасали по рівнині, сміючись і пустуючи. Леопольд викидав такі фортелі, що просто дивно, як я жодного разу не впав. Лаура поводилася сумирніше, не пустувала, але бігала прудко й надзвичайно граційно. Аж не вірилося, що якихось кілька годин тому вона була звичайнісінькою кицькою.
В Кер-Маґні ми поверталися втомлені, але задоволені. Я ніколи не думав, що верхова їзда така приємна розвага.
Коли ми проминали браму садиби, Леопольд сказав:
— Сподіваюся, тепер ти перетвориш мене й Лауру на котів?
— А як це робиться?
— Невже ти не знаєш заклинання?
— Якого?
— Що обертає коней на котів.
— Ні, не знаю.
— А Інна?
Подумки я звернувся до Інни й дістав заперечну відповідь.
— Ні, котику, Інна також не знає.
Леопольд забідкався:
— Що ж робити? Я вже стомився бути конем. І Лаура стомилася. Я хочу знову стати котом. — В його голосі забриніли плаксиві нотки. — Навіщо ви перекинули нас на коней, коли не знаєте зворотного заклинання?
— Ми не знаємо ні прямого, ні зворотного, — трохи роздратовано відповів я; плаксивий тон Леопольда, разом з конячим акцентом починав діяти на мені нерви. — У нас це вийшло ненароком.
— Однаково ви винні, — не вгавав Леопольд. — А я не хочу на все життя лишатися конем. Я хочу бути котом.
— Ну й будь, хай тобі… О-ой!
Раптом кінь піді мною зник. На мить я завис у повітрі, а відтак гепнувся додолу. Мій зойк злився з пронизливим нявчанням.
— Відпусти хвоста, недолюдку!
Крекчучи, я підвівся. Звільнивши хвоста, Леопольд-кіт відскочив на кілька кроків і вп’явся в мене сторожким поглядом.
— А казав, що не знаєш!
— А я й не знаю, — приголомшено мовив я.
Леопольд розгублено промуркотів:
— І справді, ніякого заклинання ти не казав. Дивина!
Тим часом Інна квапливо спішилась і підбігла до мене.