— Ти не дуже забився?
— Здається, ні, не дуже… Чи то пак, зовсім не забився. — Я зробив кілька найпростіших гімнастичних вправ, мені нічого не боліло. — Все гаразд, Інно, можеш не турбуватися.
— А Лаура? — обізвався Леопольд.
— Лаура? — перепитав я, ще не прочумавшись остаточно. — Ага… Спробую. — І подумки звелів їй: „Перетворись на кішку!“
Я, мабуть, здивувався б, якби після цього Лаура залишилася лошицею. Та дива не сталося — вона слухняно перекинулась на кішку.
„Однак чудасія! — звернувся я до Інни. — Ти помітила? Сідла пощезали!“
„Та що ти кажеш?!“ На мене накотилася тепла хвиля її веселощів; сміялася вона доброзичливим, „рожевим“ сміхом. „Сідла пощезали! Яка дивовижа! Що коти обертаються на коней і навпаки — це тебе не дивує, а от зникнення сідел…“ — вона не стрималась і засміялася вголос.
Я теж зареготав:
— Далебі, на цих бісових Гранях втрачаєш відчуття реальності.
— Точніше, — крізь сміх уточнила Інна, — стирається межа між природним і надприродним.
До дійсності нас повернув радісний нявкіт Леопольда і не менш радісні вигуки Шако, що стрімголов біг нам назустріч… точніше — назустріч Леопольдові.
— Ти живий, Шако? — викрикував кіт. — Ти не помер?
— Звісно, живий! — Хлопець підхопив кота на руки. — А що було з тобою, де ти заподівся?
— Але ж Метр сказав мені, що ти помер. Виходить, він збрехав? А я так побивався за тобою.
— Та живий я, живий. Ось, переконайся. — Шако підкинув його високо в повітря і спритно упіймав. — Ану, розповідай, де ти був, волоцюго такий!
— Все, — тихо промовила Інна. — Це останній штрих, який завершує картину.
— Яку картину? — не збагнув я. — Про що ти кажеш?
— Про те, що сталося з Леопольдом. Перш ніж випустити кота на вулиці Києва (тільки не питай навіщо — сама не знаю, що й думати), Метр замінив його пам’ять на фальшиву. Все, що Леопольд розповідав нам обом — від його життя на міфічній київській квартирі Метра до загибелі того в ресторані, — суцільна вигадка, нічого цього не було. З якоюсь метою (не питай з якою, бо не знаю) Метр вважав за доцільне, щоб майбутні власники Кер-Маґні, яких мав обрати кіт, до певного часу не знали про існування свого спадку — а саме доти, доки не перенесуться сюди. Вочевидь, у підсвідомості Леопольда була закладена відповідна програма для здійснення телепортації. Тепер потреба у штучних спогадах відпала, і до кота повернулася його справжня пам’ять. Тому, до речі, я й перебила тебе, коли ти збирався нагадати Леопольдові його розповідь про смерть Метра. Найпевніше, він і далі наполягав би на своєму; та краще не ризикувати, звертаючись до його фальшивих спогадів.
— Умгу…
— І ще одне. Часом мене бентежила „радіотелевізійна“ вимова Леопольда. Тепер і цьому є пояснення. Щоб зайве не хитрувати, Метр „записав“ у пам’ять кота серію (і, мабуть, чималу) теле- й радіопередач. Окрім знання мови, це давало Леопольдові мінімум необхідних знань про світ, у якому він опинився.
— А що ти мала на увазі, кажучи про останній штрих?
— Надзвичайну приязнь, навіть любов, що її буцімто почував кіт до Метра. Насправді він любив… і любить хлопця. — Інна кивнула в бік Шако, який тим часом розпитував Леопольда про його життя-буття на чужині. — Любов — почуття не тільки свідоме, а й підсвідоме, і Метр, змінюючи пам’ять кота, мусив це врахувати, щоб запобігти виникненню в Леопольда внутрішнього конфлікту свідомих, наведених, спогадів і підсвідомої, справдешньої, пам’яті. Він переконав його, що Шако помер, а потім спрямував цю любов і тугу за втратою дорогої істоти на свою особу.
— Себто змусив кота полюбити себе?
— Та ні ж! — поморщилась Інна. — Невже я так незрозуміло пояснюю? Кіт завжди любив хлопця, і ніколи не любив свого господаря — а той не ризикнув чіпати його почуття. Інша річ, що у фальшивих спогадах кота Метрів образ був змінений так, що став, по суті, психоемоційним двійником Шако.
— Отже, Метр, про якого розповідав нам Леопольд, фактично, не Метр, а ніби загримований під Метра Шако?
— Це надто грубе порівняння, — відповіла Інна, — та загалом правильне. Мабуть, тому нам відразу сподобався Шако. Ми знали його й раніше — через Леопольда.
— Що ж, — сказав я, — з котом ми розібралися. Але ж залишається ще безліч нез’ясованих питань.
— І одне з них, — промовила Інна, — можна сформулювати так: кому й навіщо все це потрібно?
У відповідь я лише безпорадно знизав плечима, нараз відчувши себе украй стомленим і виснаженим. Минуло зовсім мало часу відтоді, як до нас завітали гості зі спецслужб, проте наслідки їхнього візиту не забарилися. Наше життя круто й безповоротно змінилося…