— Отже, — похмуро резюмувала Інна, — ми бранці цього світу. А я все сподівалася, що десь на Ланс-Оелі таки існує трактовий шлях. Тепер бачу, нам і справді доведеться навчатися маґії самостійно. Єдина надія, що найближчим часом у нашу глушину забреде якийсь інквізитор. А інакше ми застрягнемо тут надовго.
Я зажурено зітхнув:
— Бідолашні батьки — вони зіб’ються з ніг, розшукуючи нас.
Інна й собі зітхнула:
— А що ми можемо вдіяти? Ми ж геть безпорадні…
Розділ 5
Аґріс
Вже через два з половиною місяці після нашої появи на Ланс-Оелі ми з Інною їхали по широкій дорозі під небом Грані Аґріс. Окрім запасу харчів, зміни одягу та чистої білизни, у великих шкіряних сумках на крупах наших коней, Леопольда й Лаури, було також кілька книжок з бібліотеки Кер-Маґні, зокрема довідник „Головні трактові шляхи за станом на 1 січня 1999 року“.
До пошуків швидкого виходу із замкненого світу Контр-Основи нас спонукали кілька обставин, і далеко не останньою була елементарна цікавість. Серед численних наукових моноґрафій, підручників та довідників ми не знайшли жодної (за винятком украй лаконічного „Реєстру“) книги на соціальну тематику — з історії, економіки та політичного устрою світів Граней. Ми мусили вдовольнятися художніми книжками, яких у бібліотеці налічувалось понад двісті томів. Однак знання, здобуті з цього джерела, були доволі непевні, плутані, а подеколи й суперечливі. Що далі, то частіше ми губилися серед цієї купи розрізнених фактів, і вже не знали, чому з прочитаного вірити, а чому — ні. В умовах Граней звична земна лоґіка раз по раз відмовлялася спрацьовувати.
По-друге, нам не давали спокою думки про рідних. Поза будь-яким сумнівом, вони дуже переживають через наше зникнення, а може, навіть вважають загиблими.
По-третє, ми побоювалися за своє життя і здоров’я. Відколи ми потрапили на Ланс-Оелі, у нас почалося лавиноподібне пробудження чаклунських здібностей. Ми ще не вміли повністю їх контролювати, і це могло зле скінчитися.
Так, одного разу я, поринувши в роздуми, не помітив зачинених дверей і пройшов крізь них. Власне, в цьому й полягала хитрість — уявити, що ніякої перешкоди немає. Однак тоді це сталося зі мною вперше, я запанікував і замалим не застряг у дверях. На щастя, все обійшлося легким переляком та зіпсованим халатом, який намертво „вріс“ у деревину. А могло бути й гірше.
Іншого разу Інна спробувала розпалити вогнище в каміні методом пірокінезу[7], але спрямований нею вогненний імпульс виявився надто сильним і зрикошетив від чавунних ґрат. Згусток енерґії ледь не зачепив Інну, пролетів лише кількома сантиметрами правіше і влучив у прикрашену гобеленами стіну. Добре, що я був поруч, і спільними зусиллями нам вдалося згасити вогонь, перш ніж він перекинувся на сусідні кімнати.
Можна було б навести ще безліч подібних прикладів, та, гадаю, і цих двох досить, аби переконатися, що наші побоювання були небезпідставними.
Але найбільше нас непокоїло, що в результаті невмілих дослідів могли постраждати інші люди. Мимохіть завдаючи шкоди собі, ми все ж таки мали що протиставити власним чарам. Наприклад, Інна була впевнена, що вогненний згусток летів їй прямісінько в обличчя, проте останньої миті вона спромоглася відхилити його вбік. А що було б, якби в той час за її спиною стояла Суальда?… Чи якби тоді я пройшов не крізь двері, а крізь Шако, лишивши в його тілі частину свого халату?… І що, як з необережності, ми, чого доброго, викличемо якогось злого демона з потойбіччя?…
— Так діла не буде, — врешті не стерпіла Інна. — Нам потрібен учитель, і то негайно.
— Не заперечую, — сказав я. — Але найперше ми мусимо знайти вихід на інші Грані.
— Про це я й кажу.
— Маєш якусь ідею?
— Так. Правда, божевільну.
— Ну?
— Звернутися по допомогу до Леопольда.
Я аж онімів з подиву й утупився в дружину недовірливим поглядом. Спершу я подумав, що це вона так невдало пожартувала, підкреслюючи безнадійність нашого становища. Але ні, говорила цілком серйозно — і це вразило мене ще дужче.
— Одного разу кіт телепортував нас, — тим часом продовжувала Інна. — То чом би не спробувати ще раз.
— Як? — спитав я, коли до мене повернулася здатність говорити. — Адже ми, здається, зійшлися на тому, що Леопольд просто виконував закладену в нього програму. Чи тепер ти думаєш інакше?
— Ні, я досі так вважаю.
— Тоді я не втямлю…