Як і попереднього разу, світ потьмарився в наших очах, і ми втратили відчуття часу та простору. Ми провалились у безодню і стрімко полетіли вниз. Усе наше єство пронизував крижаний холод небуття. Нас з запаморочливою швидкістю несло в Невідомість, ні поворухнутись, ні озватися ми не могли…
Втім, цього разу ми були готові до таких неприємних відчуттів і протягом усієї подорожі лишалися при тямі, хоч це було зовсім нелегко. Нарешті спливли довгі, мов вічність, хвилини пітьми й тиші, і наш політ раптово припинився. „Приземлення“ вийшло навдивовижу м’яким: ми просто відчули ґрунт під ногами, і навіть не довелося докладати зусиль, аби втримати рівновагу. Тієї ж таки миті почулося злякане нявчання Лаури і плаксиві докори Леопольда, який розпікав нас за чергові, за його висловом, „коники“. Ми знову могли розплющити очі — і, розплющивши їх, побачили над собою зоряне небо Аґріса.
Звіряючися з картою, ми за півтори години, вже коли світало, дісталися першого людського поселення на нашому шляху — маленького містечка, на околиці якого розташувався гостинний двір з трактиром. Останнє було дуже до речі: після перебування в „колодязі“ ми почувалися смертельно стомленими і розбитими.
Хазяїн гостинного двору виявився напрочуд приязною й запопадливою людиною. Він став ще приязнішим і запопадливішим, коли я перекинув коней на котів і назвав наші імена для запису в книзі постояльців: ґраф та ґрафиня Ланс-Оелі — у нас не було підстав подорожувати інкоґніто.
Жодних проблем зі спілкуванням не виникло. Мешканці королівства Ліон розмовляли мовою, що мала в своїй основі французьку, точніше, старофранцузьку, зі значною домішкою слів та фонем скандинавського походження. Вона називалася ґаллійською й була дуже поширена в усьому Лемоському архіпелазі — окраїнної населеної області, до складу якої входив Аґріс. Вирушаючи в подорож, ми з Інною розраховували обійтися в дорозі коруальською й латиною, а також моїм непоганим знанням спорідненої з ґаллійською французької мови. Одначе при в’їзді до містечка, коли я звернувся по-латині до вартового на міській заставі, ми з подивом виявили, що не лише розуміємо його відповідь ґаллійською, а й самі можемо вільно розмовляти нею. Втім, особливих емоцій це в нас не викликало, бо ми вже втомилися дивуватись усьому, що відбувалося з нами, і без довгих обговорень списали це на чергові витівки Леопольда. У нас були всі підстави так вважати — адже саме після першої подорожі „колодязем“ ми заговорили коруальською й латиною…
Від запропонованого раннього сніданку ми ввічливо відмовилися. Трактирник провів нас до найкращої в його закладі кімнати на горішньому поверсі, а слуга швиденько переніс туди всі наші речі. Вже засинаючи на ходу, я попросив хазяїна подбати про котів і звелів розбудити нас ополудні. Коли трактирник, побажавши приємних снів, пішов, ми з Інною недбало поскидали з себе одіж і негайно вклалися в ліжко. Тільки-но наші голови торкнулися м’яких пухових подушок, ми тут-таки заснули мертвим сном.
Трактирник, окрім усього іншого, виявив ще й надзвичайну пунктуальність — він розбудив нас рівно о дванадцятій й відразу поцікавився, що ми замовимо на обід.
— Що найсмачніше, — сказала Інна. — На ваш розсуд.
— Обід буде готовий за півгодини, ваші світлості. Принести його сюди, чи ви зійдете в обідню залу?
— Поїмо внизу, — відповів я, потираючи заспані очі. — Якщо, звісно, там незабагато людей.
— Ні, монсеньйоре, незабагато. Семеро загірських лицарів та мандрівний чернець — оце й усі мої клієнти.
— Гаразд. Тільки стіл накривайте не за півгодини, а за три чверті, не раніше. Ми хотіли б помитися — це можна влаштувати?
— О, прошу! — трактирник указав на невеликі дверцята в кутку кімнати. — Наш гостинний двір не якась там задрипана нічліжка. До ваших послуг, ласкаві панове, купальня з водогоном… Гм, вибачайте, гарячої води нема, знову щось зіпсувалося. Ніяк не знайду путящого відуна, щоб навів стійкі чари. Якщо забажаєте, негайно розпоряджусь, аби для вас нагріли воду на вогнищі.
— Не варто, — відмахнувся я. — Ми з цим швидше впораємось.
Трактирник з розумінням кивнув, згадавши, либонь, як я без будь-яких заклинань перетворив коней на котів.
— До речі, хазяїне, — обізвалась Інна, — що з нашими котами?
— З ними все гаразд, мадам. Поспали, потім поїли, а зараз побігли гуляти. Леопольд просив переказати вам, щоб за них не турбувалися.
— Добре, — кивнув я. — За чверть… ні, рівно о першій ми прийдемо обідати.
— Чекатиму на ваші світлості. — Трактирник уклонився і вийшов.