Барон пильно подивився на мене.
— А що, як вони справді чаклуни? Чи, може…
— Що „може“, дурню! Якби вони були чаклуни, то не казали б таких дурниць. І не розпитували б про Нічиї Літа.
В очах Штепана майнули блискавки, що не зичили нам нічого доброго. З останньою надією він сказав:
— А якщо вони потрапили на Грані випадково? Як предок герцоґа Бокерського.
— Дурниці! — запально заперечив монах. — З настанням Нічиїх Літ інквізитори стережуть Основу як зіницю ока. Вони б неодмінно перехопили їх.
— Що правда, то правда, — мусив погодитися барон. — Якщо тільки пан ґраф і пані ґрафиня не набагато старші, аніж здаються, то…
— Ніякі вони не ґраф та ґрафиня, — перебив чернець. — Вони не слов’яни і, взагалі, не люди. Це діти Сатани. Убийте їх, бароне!
Все ще вагаючись, Штепан узявся за меч і гукнув до своїх підлеглих:
— K zbroje!
Ми відступили до стіни. Загірські воїни з мечами напоготові оточили нас півколом.
„Я можу підпалити їхній одяг, — подумки озвалася Інна. — Але щось не хочеться“.
„Я теж не хочу вбивати їх. Хіба вони вороги нам? Аж ніяк! До того ж брати-слов’яни. Цей монах — дурисвіт, щоб його покорчило…“
„Ми теж гарні. Нічого було розпускати язики… Утечемо через стіну?“
„Мабуть, доведеться. Пограємо в кота-мишки, поки знайдемо наших котів, — невдало скаламбурив я. — Але спершу…“
Я вихопив з піхов свого меча і сказав:
— Стривайте, панове лицарі, і ви, панотче. Сталося якесь прикре непорозуміння.
— Jeho micz zo srebla! — вражено промовив один із загорян.
— Це диявольська манa! — знавісніло вигукнув монах, що стояв ліворуч барона. — Не дозволяйте їм ошукати вас!
До нас підбіг трактирник.
— Що тут діється, панове? — він став між нами та Штепаном. — Припиніть негайно! Законами королівства Ліон поєдинки на гостинних дворах заборонені. Та й, окрім того, дуелі в нас суворо регламентовані, дозволені лише двобої у присутності секундантів та повноважного представника місцевої префектури. Це вам не королівство Загірське, пане бароне.
— Велебний отець стверджує, — пояснив йому Штепан, — що пан ґраф та пані ґрафиня — пекельні вилупки.
— Це істинна правда, — притакнув чернець.
Трактирник аж очі вирячив з подиву.
— Таж це несусвітня дурниця! — вигукнув він. — Ви з глузду з’їхали, панотче, даруйте за відвертість. Мадам та монсеньйор — шановні чаклуни, вони мають справжніх котів-перевертнів, один із яких самець…
— Брехня! — заверещав монах, бризкаючи слиною. — І цей продався нечистому! Zabijcze ich! Trech uszestkich zabijcze! Natymiescze!
Барон замахнувся мечем.
„Лишенько! — вигукнула Інна. — Владику, він же уб’є невинного чоловіка! Що робити?“
„Не знаю, Інно, не… — Я аж зомлів, стрівшись поглядом з очима монаха, які сяяли диявольською радістю. — Боже мій! Невже…“
Раптом Штепан повернувся вліво і щосили рубонув навідліг — такому сильному й прицільному удару, напевно, позаздрив би сам безсмертний горець Дункан МакЛауд. Охоплена їдким зеленим полум’ям, голова ченця перелетіла через сусідній стіл і покотилася проходом, розсипаючи довкола снопи іскор. Його безголове тіло впало на підлогу й теж запалало зеленим вогнем.
Інна зойкнула й, напівзомліла, почепилась мені на шию. Не випускаючи з рук меча, я міцно обійняв її й пригорнув до себе.
Спочатку воїни барона заціпеніли, а потім, скоряючись наказові, гуртом накинулися на „ченця“ і стали завзято шматувати його тіло на клапті. Від цього видовища мене замлоїло.
Трактирник та його слуги побігли відчиняти вікна та двері, щоб вивітрити ядучий дим, який швидко заповнював приміщення. Задихаючись та кашляючи, загоряни, проте, не припиняли шматувати „монаха“. Нарешті я збагнув: вони роблять це не задля розваги, а щоб уникнути пожежі в трактирі.
Якийсь час Штепан спостерігав за діями своїх підлеглих, потім повернувся до нас і винувато промовив:
— Даруйте, вельможні панове. Цей слуга Сатани замалим не змусив мене убити вас.
— Пусте, — сказав я. — Однаково вам би це не вдалося.
Інна підвела голову.
— Зате ви любісінько могли вбити трактирника. Як ви здогадалися, бароне, що цей… оце… бр-р!? — її пересмикнуло з огиди.
— „Диявол хитрий, підступний, але дурний“, — з усмішкою процитував Штепан слова „монаха“. — Та все ж не такий дурний, щоб з перших же слів накликaти на себе підозру. Лоґічніше було б припустити, що ви кажете правду… чи брешете — але так наївно і невміло, що це свідчить про цілковиту відсутність страху перед можливим викриттям.
Я схвально хмикнув.
— А проте, — вів далі барон, — псевдочернець вимагав негайно вбити вас і надто вже поквапно оголосив хазяїна, який прийшов вам на виручку, сатанинським прислужником. Він аж оскаженів від згадки про котів-перевертнів.