А от Штепан встиг вчасно звільнитися, коли кінь падав, і уникнув незавидної долі свого підлеглого. Він швидко виплутався зі стремен, вихопив з піхов меча і кинувся до підводи. Шлях йому перегородив ще один розбійник з мечем наголо, і вони зійшлися в двобої. Тепер, у всякому разі, барон був прикритий від арбалетників, які поспіхом перезаряджали зброю.
Не озираючись, я відчув, що Інна вже спішилась і сховалася від стрільців за Лаурою. Вона пробувала підпалити сіно на підводі, але якась таємнича сила, немов губка, поглинала майже всю енерґію пірокінетичних імпульсів. Лише подекуди сіно почало трохи тліти.
А я зосередив свою увагу на розбійниках з арбалетами, намагаючись паралізувати їх. Та знову ж таки, та сама таємнича сила нейтралізовувала мою маґію; щонайбільше вдавалося тільки трохи уповільнити їхні рухи. Троє загорян поспішали до підводи, але вони явно не встигали до пострілу. У розбійників були не примітивні середньовічні арбалети, а сучасні, вдосконалені, перезарядити які — справа кількох секунд.
На якусь мить я розгубився і не знав, що робити. Я також міг зістрибнути на землю і прикритися Леопольдом. Але не хотів жертвувати ним задля порятунку власного життя. Для мене Леопольд був не просто кіт, навіть не просто кіт-перевертень; він був мій друг, мій молодший брат, мій вихованець…
Арбалети вже зарядили, підняли і спрямували в мій бік. Я негайно перекинув Леопольда на кота і, виставивши вперед напівзігнуті руки, полетів униз.
А наступної секунди клацнули спускові гачки арбалетів. Дві стріли, зі свистом розтинаючи повітря, пролетіли над моєю головою. Третій же розбійник, певно, цілив у Леопольда; його стріла майнула перед моїм лицем.
При контакті з землею я спружинив руками, пом’якшуючи удар, перекотився через правий бік і скочив на ноги. Чисто автоматично, майже не усвідомлюючи, що роблю, схопив Леопольда і пожбурив його в найближчий кущ.
Втретє арбалетники вистрілити не встигли. Інна нарешті добилася свого, сіно спалахнуло. Розбійники повистрибували з підводи й кинулися в хащі ліворуч дороги. Слідом за ними побіг і бородань. А останній, п’ятий, що бився на мечах зі Штепаном, уже лежав на землі з розкроєним черепом.
Тоді з лісу полетіли стріли. Добре, що вони були пущені здалеку, і нам з Інною вдавалося відхиляти їх убік. Втім, ми не змогли вберегти молодшого брата барона, вісімнадцятирічного Йожефа, який був надто близько до лісу. Стріла влучила юнакові в груди, і він замертво впав на узбіччя. Штепан кинувся до брата, підхопив його на руки і поніс до нас. Двоє загорян допомагали своєму товаришеві вибратися з-під туші скаліченого коня. А впряжена в підводу шкапа дико заіржала і зпереляку помчала вперед, розкидаючи по всій дорозі палаюче сіно.
„Владику, — звернулася до мене Інна. — У лісі праворуч нікого немає“.
Я перевірив. З правого боку дороги не відчувалося тієї сили, що прикривала розбійників на підводі та їхніх спільників у лісі. Вочевидь, чаклун, який влаштував на нас засідку, не ризикнув розміщувати своїх людей обабіч дороги, побоюючись передчасно сполохати нас.
Я гукнув Штепанові, що ліс за нашими спинами „чистий“. Барон негайно наказав своїм людям відходити з кіньми в хащі. Ми з Інною прикривали відступ. Стріли з протилежного боку вже сипалися градом, ставало все важче відхиляти їх.
На щастя, скоро ми опинилися під захистом дерев. Загоряни видобули з сумок на крупах коней арбалети і почали навмання відстрілюватися.
„Кепські справи, Владику, — обізвалась Інна. Вона ховалася за стовбуром сусіднього дерева і тримала на руках Лауру, знов обернену на кішку. — Цього разу ми зустріли серйозного супротивника“.
„Ти теж не відчуваєш розбійників?“ — запитав я.
„Ні. Відчуваю лише силу, що прикриває їх. Нам протистоїть дуже сильний чаклун. Він надійно екранує своїх людей. Ми повинні були відчути небезпеку задовго до того, як наблизилися до підводи, а вийшло, що Штепан перший виявив засідку“.
„І врятував наші життя, — додав я. — Треба з ним переговорити“.
Швидко перебігаючи від одного дерева до іншого, я дістався до Штепана.
— Що будемо робити, бароне?
— Все залежить від кількості розбійників, — відповів він. — Якщо їх небагато, краще продовжувати бій тут, позиція в нас вигідна. Та якщо це велика зграя, слід негайно відходити вглиб лісу, аби вони не обійшли нас з флангів.
— На жаль, проблема не лише в цьому, — сказав я. — Якби це був звичайний напад, ми з дружиною швидко паралізувати б усіх розбійників. Однак їх прикриває досить сильний чаклун. Можна спробувати зруйнувати його захист потужним маґічним ударом, але бити наосліп дуже ризиковано.