— Так само й вони не можуть дотягтися до тебе. — Я підняв праву руку і продемонстрував їй перстень герцоґа Бодуена. — З його допомогою ми потрапимо нагору.
— А що далі?
— Поки не знаю. Все залежить від обставин.
Я встав, допоміг підвестися дружині, і ми вдавано бадьорим кроком рушили далі. Інна міцно притискалася до мене, аби дія персня поширювалась і на неї. Здавалося б, усе повернулось до норми, ніщо не заважало нам, ніщо не тисло, а проте я почувався голим і безпорадним без контакту з силами — так швидко, виявляється, звик до них. Я вже переживав щось схоже, коли перснем скористався Женес. Але в розпалі бою, коли щосекунди вирішувалося воістину гамлетівське питання — жити чи не жити, — я не мав часу аналізувати свої відчуття. А вони були з біса неприємні…
Коли ми піднялись на терасу, то найперше побачили Леопольда з настовбурченою шерстю та вибалушеними з жаху очима. Він метушився в кутку, жалібно нявчав і кликав на допомогу, та його голос був майже нечутним, що справляло ще моторошніше враження.
— Сюди, котику! — гукнула Інна. — Сюди, мій маленький!
Леопольд двома стрибками подолав відстань між нами й опинився у неї на руках.
— Тут зле, дуже зле! — пожалівся кіт, горнучись до Інни. — Воно не хотіло мене відпускати! Воно хотіло мене вбити… Я такий радий, що ви прийшли. Воно таке лихе!
Інна гладила Леопольда й запевняла, що йому вже нічого не загрожує, а я тим часом озирнувся довкруги.
Над нами було спокійне нічне небо Аґріса, всипане міріадами яскравих зірок, зате під ногами коїлося щось неймовірне. Підлога перетворилася на киплячу багряну масу, і лише завдяки персневі ми не загрузали в ній; а в тому кутку, де раніше була конічна заглибина, зараз зяяв чорний отвір. Він вів не до землі, а значно нижче — в самі глибини… Я мало не подумав: „пекла“, але останньої миті стримався, бо досі сумнівався в існуванні пекла як об’єктивної реальності. А пекло геть-чисто ігнорувало мої сумніви і чимдалі гучніше заявляло про себе…
Леопольд ще трохи пхикав на руках у Інни, та поступово заспокоювався, мов дитина в присутності матері. Я подивився на дружину й сказав:
— Твій здогад справдився. Схоже, тут починається Прорив. Що робитимемо?
— По-моєму, це очевидно, — спроквола відповіла вона, дивлячись на чорний отвір, який повільно, але неухильно розширювався. — Ми мусимо зупинити це неподобство. Принаймні спробувати.
Я кивнув:
— Твоя правда. У нас просто нема іншого вибору.
— Помиляєшся, — заперечила Інна. — Вибір у нас є. Ми можемо піти звідси і не втручатися в події. Самих себе ми, швидше за все, захистимо. Але тоді загине багато людей, чиї життя ми ще можемо врятувати… якщо, звісно, можемо. Не спробувавши, ми ніколи не дізнаємося про це напевно і до останку будемо почуватися винними в їхній смерті. Чи готовий ти заплатити таку ціну за порятунок?
— Ні, не готовий, — відповів я. — Мені забракне мужності жити з таким тягарем на совісті.
— Отже, вирішено. — Лівою рукою вона пригортала до себе Леопольда, а праву поклала мені на плече і додала вже подумки: „Шкода тільки бідолашного котика. Якщо ми загинемо, то й він не врятується“.
Я міцно обійняв Інну й ніжно поцілував її в уста. Може, це наш останній поцілунок…
— Я кохаю тебе, Владику, — сказала вона.
— Я теж кохаю тебе, рідна, — сказав я. — Останні вісім місяців були найчарівнішою порою мого життя. Спасибі тобі за все, Інночко. Спасибі за твою любов і ніжність. Спасибі за те, що ти є… — І з цими словами я стягнув з пальця перстень.
Підлога зникла з-під наших ніг, і ми полетіли донизу. Злившись воєдино, ми вдарили по першому зустрічному пучку ворожих сил. Ми вклали в удар всю ненависть до того, що заважало нам жити й любити.
Потім ми били наліво й направо по пазурах та щупальцях, які тяглися звідусіль, прагнучи розшматувати наші тіла. Довколишню пітьму розривали спалахи пекельно-червоних блискавок, вихоплюючи з мороку потойбічні почвари, з налитими злобою очима й вишкіреними в дикому оскалі кривими зубами. Від них віяло могильним холодом і болем неприкаяних душ, які не знайшли спокою після смерті своїх тіл. Ми били по них, трощили їх, і вони з полегшенням зникали в небуття…
Секунди розтяглись у вічність, а вічність стала як мить. Уперше в житті ми дивились у безодню, а безодня дивилася в нас. Все, що було всередині, вийшло назовні, а що було зверху, опустилося на дно. Причина та наслідок помінялися місцями і, кружляючи в шаленому танці, понеслися туди, де дракон пожирає власний хвіст. Час перестав диктувати свої умови й зупинився в очікуванні кращих часів. Добро та зло зіткнулись лобами й забули, хто з них є хто. Вони припинили свою споконвічну суперечку, бо не могли згадати, про що йшлося, і тихенько відступили вбік, полишивши нас відокремлювати зерно від полови…