— Господи! Але ж я й дурний!
— Ще б пак! — підтвердив кіт. — Я вже тобі підморгую, пальці кусаю, а ти знай верзеш: „Леопольд сказав, що Інна навчається на фізфаці. До речі, я теж тут вчився…“ Тьху на тебе!
Я ледве доплентався до невисокого бетонного парапету, що огороджував з правого боку невеличку площу перед фізичним корпусом, посадовив на нього кота, сів сам і нервово розкурив сигарету. І нарешті збагнув, чому дівчата так дивно поглядали на мене й загадково всміхалися. Я був певний, що неодмінно зустріну в університеті Інну, тому й не завдав собі клопоту заздалегідь придумати правдоподібну історію свого знайомства з Леопольдом на випадок її відсутності. А експромт вийшов украй невдалий…
— Це ти винен! — скипів я. (Дідуган, що саме проходив повз нас, зупинився і здивовано глянув на мене.) — Я сам не тямив, що казав. Усі мої думки були зайняті тобою — тільки б ти мовчав.
— От і договорився-добалакався, — підсумував кіт.
Дідуган пильно придивився до нас, зажурено похитав головою, підійшов і сів поруч.
— Весняне сонце, — сказав він, значуще підморгнувши мені, — ще небезпечніше за літнє. Може так припекти…
— Цікаво, що вони подумали? — знов озвався Леопольд, геть-чисто ігноруючи присутність діда.
— Либонь, що я все це вигадав. І про те, що Інна твоя хазяйка, і що ти загубився.
— А навіщо?
— Аби дізнатись її адресу чи номер телефону.
— Гадаєш, вони знають, де вона живе, але тобі не сказали?
— Цілком можливо. — І я важко зітхнув.
— То що ж будемо робити? — запитав кіт. — Повернемося?
— І що ми скажемо? — питанням на питання відповів я. — Що ти розмовляєш? Вони ж однаково не повірять!
— Не повірять, це точно, — втрутився дідуган. — Я теж не вірю. Це мені тільки ввижається, що кіт розмовляє.
— Коли ввижається, хреститися треба, — огризнувся Леопольд. Дідуган послухався його поради й квапливо перехрестився. А кіт повернув голову, стривожено подивився на мене і спитав: — А що як дівчата нічого не скажуть ні Інні, ні Наталці?
— Скажуть, не сумнівайся, — заспокоїв його я. — І мою адресу передадуть. Якщо не завтра, то післязавтра вже напевно.
— А що як забудуть? — не вгамовувався кіт. — Чи загублять записку?
— Тоді в понеділок ми знову прийдемо.
— У понеділок мене тут не буде, — категорично заявив дідуган. — Я весь день сидітиму вдома.
Леопольд заліз мені на коліна.
— Ходімо, Владиславе, — сказав він, підозріло косячись на старого. — Нічого нам тут засиджуватися.
Я взяв його на руки й підвівся.
— Що ж, ходімо.
— Arrivederci, amico,[2] — лагідно мовив Леопольд до діда. Виявляється, кіт знав не лише мову Ціцерона, а й мову Петрарки.
— А бодай тебе, сволото, покорчило, — промимрив дідуган, обтираючи брудною хустинкою свою спітнілу лисину. — Управи на вас немає, екстрасенси кляті, душогуби…
За кілька кроків я не витримав і озирнувся. Старий дивився нам услід тьмяними і спустошеними очима.
Коли на зупинці до салону тролейбуса ввійшов молодик років двадцяти чотирьох із сіамським котом на руках, ні водій, ні пасажири і гадки не мали, що цей день, цей рейс, зрештою, цей молодик з котом, впишуть незабутні рядки у книгу їхнього життя, сповненого буденщини та повсякденних клопотів.
А втім, я й сам не здогадувався про це. Я просто ввійшов через передні двері (для пасажирів з дітьми, інвалідів та громадян літнього віку), як пасажир з котом, і сів на вільне місце поруч з іншим пасажиром, також з котом, точніше, як з’ясувалося згодом, з кішкою — гарненькою білою кішечкою. Я сподівався, що Леопольдові закортить поспілкуватися з одноплемінником, і його не пориватиме розмовляти по-людському.
Упродовж перших двох зупинок так воно, власне, й було: Леопольд і кішка жваво про щось муркотіли одне одному — розмовляли, либонь, — і терлися мордочками. Словом, ідилія.
Однак ідилія тривала недовго. Незабаром кіт підвівся, спираючись передніми лапами на моє плече, і просичав на вухо:
— Купи в того типа кицьку — і то негайно. Бо заговорю. Голосно заговорю. Присягаюся.
Я трохи відсторонив від себе кота й зазирнув у вічі. Його погляд був сповнений рішучості. Я збагнув — якщо відмовлю, котисько таки виконає свою погрозу; і, скорившись долі, повернувся до „того типа“, миршавенького чоловічка років сорока.
— Даруйте, добродію, — несміливо почав я, — чи не могли б ви… гм… це… продати свою кішку?
Миршавий зміряв мене похмурим поглядом блякло-сірих очей.
— Не продається, — прохрипів він і відвернувся до вікна.