Я хмикнув:
— Якщо це справді так, то Великі, мабуть, могли передавати свою частку Духу іншим людям, роблячи їх своїми наступниками… Чи не могли? Що про це каже ґностична доктрина?
— Вочевидь, могли, — відповів герцоґ. — Та не передавали. Хоча в літописах зустрічається згадка про один випадок передавання Духу, що буцімто трапився понад три тисячі років тому. Але цей випадок, якщо він справді був, — виняток із загального правила. Великі стомлювалися від життя, це так, — але стомлювалися від земного життя. Вони прагнули жити в Безмежному Всесвіті, вони прагнули возз’єднатися зі своїм Отцем, Вищим Розумом; а передача Духу означала для них втрату власної особистості — смерть, як індивіда. Не тому вони тисячоліттями скніли на Гранях, щоб потім піти в небуття… Втім, Рівал казав, що років десять тому Метр начебто вирішив передати свою частку Духу Ференцові Карою, теперішньому регентові, та, видно, останньої миті не зміг подолати поклику зірок, поклику Безмежності… Гм. І я не думаю, що регент був засмучений цим. Найпевніше, він відчув полегшення.
Подумки я поспівчував регентові. Цілих десять років жити під дамокловим мечем, в очікуванні моменту, коли тобою оволодіє Вселенський Дух, вихолостить людськість, позбавить здатності вірити, сподіватися, кохати… Це справжня каторга!
— І що ж далі? — запитала Інна. — Як тепер буде без Великих?
Герцоґ безпорадно знизав плечима:
— Цього не знає ніхто. Певно одне: тепер людям стане непереливки. Можна не сумніватися, що Хаос спробує вирватися з ув’язнення, і якщо ми не зможемо зупинити його, він знищить увесь земний світ. Тоді Вищий Розум знову вступить у боротьбу зі Злом, знову переможе його і створить для нього нову в’язницю, новий Світовий Кристал. Цілком можливо, що він виявиться точною копією нашого — але там не буде місця нам і нашим нащадкам.
Нікоран довго терпів це богохульство, та, врешті, не стримався.
— Господь відкликав з земного світу всіх Великих, бо вирішив піддати людство суворому випробуванню, — переконано промовив він. — Скоро почнеться Армаґедон, і люди мусять самі, без сторонньої допомоги, довести своє право на існування.
— Ну-ну! — невесело посміхнувся герцоґ. — Раз так, то чому ж ти чекаєш нового пришестя Великих? Хочеш уникнути випробування?
Нікоран відповів йому ніяковою усмішкою:
— Надія помирає останньою, монсеньйоре. Як кажуть, cum spiro spero…[10]
Хоча ми нещодавно прокинулися, вже близько півночі нас знову почало хилити на сон. Завваживши це, наші співрозмовники побажали нам на добраніч і негайно пішли, а ми без зволікання попрямували в спальню. Тут до нас причепився Леопольд з явним наміром скласти нам компанію — чи, як він сам висловився, охороняти наш сон. Проте у нас з Інною на цю ніч були інші плани, що не передбачали присутності в спальні балакучих котів. А оскільки Леопольд навідсіч відмовлявся розуміти наші досить прозорі натяки, то мені довелося витягти його з-під ліжка і без зайвих церемоній виставити за двері.
Позбувшись нашого славного, але дуже настирливого кота, я поспіхом роздягнувся, заліз під ковдру і притягнув до себе Інну, яка вже лежала в постелі. Вона міцно пригорнулася, заховала обличчя на моїх грудях і прошепотіла:
— Знаєш, Владику, я так злякалася…
— Я теж злякався, — сказав я, з насолодою вдихаючи п’янкий аромат її волосся. — Це було б жахливо. Яке щастя, що ми не Великі!
— Але я боюся… боюся, що ми можемо ними стати. А що як Нікоран має рацію? Може, Дух уже вселився в нас, просто ми ще не помічаємо цього. Може, ми доживаємо свої останні дні як люди.
— Ні! — Я повернув до себе лице Інни й зазирнув у лагідну блакить її очей. — Ми з тобою люди і завжди будемо людьми. Всупереч усім Вищим Розумам та Вселенським Духам. Ніщо не примусить нас зректися своєї людськості, відмовитися від великого щастя кохати одне одного. А майбуття світу та всього людства… В одному я цілком згоден з Нікораном: люди мусять самі довести своє право на життя. І ми разом з усіма.
Цієї ночі ми активно надолужували втрачене за останні дні, кохалися до знемоги і заснули лише близько другої ночі, втомлені, але щасливі…
Розділ 10
На порозі Вічності
Наступного дня вранці я прокинувся від того, що хтось легесенько шарпав мене за плече. Продерши заспані очі, побачив нашу служницю, яка не гаяла марно часу і вже будила Інну. Я подивився на годинника — було лише двадцять на дев’яту — і вже зібрався у ввічливій, але жорсткій формі висловити всю глибину свого незадоволення тим, що нас розбудили так рано, але Інна випередила мене: