Я скрушно зітхнув: не вмію розмовляти з людьми. Некомунікабельний.
Леопольд виразно нявкнув. Це було останнє попередження, і я, з несподіваним нахабством приреченого, знову заговорив до чоловічка:
— Ще раз перепрошую, добродію, але все на світі продається й купується, — (боюся, це глибокодумне зауваження пролунало з моїх вуст не досить цинічно), — навіть людське життя. А коти — й поготів.
Миршавий уже з деякою цікавістю поглянув на мене. В його очах з’явилися пожадливі вогники.
— Ця кішка рідкісної породи, — і він заправив таку ціну, що в мене аж щелепа відвисла з несподіванки.
А Леопольд у праведному гніві геть забув про свою обітницю мовчання.
— Ти що, чоловіче, блекоти об’ївся? — голосно вигукнув він. — Чи маєш нас за ідіотів? Думаєш, ми не знаємо, звідки в тебе ця кицька? Помиляєшся — знаємо! Ти виміняв її у п’янички за пляшку сивухи. Владиславе, відшкодуй йому витрати на півлітра з урахуванням податку на додану вартість, а також сплати комісійні як компенсацію за згайний час і можливі моральні збитки… ну, скажімо, тридцять відсотків, — і нехай він забирається під три чорти.
Миршавий аж скам’янів. Лице його видовжилось, зблідло, вирячені очі налилися кров’ю й мало не повилазили з орбіт.
Усі балачки в салоні враз припинилися й запала сторожка тиша; чулося тільки розмірене гудіння електродвигунів. Водій трусив головою, немов п’яний сатир, і не дуже впевнено тримав кермо, тролейбус хитало з боку на бік, ніби яхту при легкому бризі.
— До твого відома, люб’язний чоловіче, — після короткої паузи повів далі кіт, — той п’яничка не мав на кицьку жодних прав. Вона належала одній старенькій пані, після смерті якої він привласнив, точніше, якщо називати речі своїми іменами, поцупив її, і, певно ж, без дозволу на те законних спадкоємців. — Леопольд люто засичав. — Відпусти кицьку, чуєш!
Миршавий підхопився. Кішка випручалася з його рук, спритно зіскочила мені на коліна і вмостилася поряд із Леопольдом.
— Облиште свої фокуси! — закричав миршавий, казна-чому звертаючись до мене.
Я прикинувся, що не помічаю його. Вже віддавна я взяв собі за правило: коли не знаєш, що робити, то краще не робити нічого. Оскільки я не спромігся на якусь розумну (чи принаймні дотепну) відповідь, то вирішив відмовчуватися до кінця. А Леопольд сухо промовив:
— Тепер можеш іти, чоловіче. Не скажу, що мені було дуже приємно з тобою познайомитися.
— Облиште свої фокуси! — повторив миршавий на октаву вище, він уже верещав.
Тролейбус якраз підійшов до чергової зупинки. Двері відчинилися.
— Ану, геть звідси! — гримнув кіт.
Чоловічок кинувся до найближчого виходу, кулею вилетів з тролейбуса й чимдуж чкурнув світ за очі.
Водій, здавалося, тільки цього й чекав — нервово клацнувши тумблерами, він зачинив усі двері, і тролейбус рушив далі. У салоні, як і перше, панувала напружена тиша. Навіть ті, хто щойно ввійшов, принишкли, насторожені неприродною мовчанкою.
Позаяк поруч звільнилося сидіння, коти влаштувались на ньому і, задоволені, тулились одне до одного.
— Кохання з першого погляду, — пояснив Леопольд. — Весна.
Я кивнув:
— Чудово вас розумію… Але ж, Леопольде, вона не твоєї породи.
— Якраз моєї, — відповів кіт. — Я зрозумів це тільки-но її побачив. Давно вже не зустрічав одноплемінників.
— Ба! — здивувався я. — Вона ж не сіамська кішка.
— Я теж не сіамський. Просто дуже схожий.
— То якої ж ти породи?
— Не знаю… Себто не пам’ятаю людської назви. Метр казав мені, та з голови вилетіло. Моя порода не має ані найменшого стосунку до сіамської.
— Зрозуміло, — сказав я. — Твоя подруга також уміє розмовляти?
— По-людському ні.
„Слава Богу!“ — подумав я і полегшено зітхнув.
На наступній зупинці тролейбус майже спорожнів. У салоні лишилося зо два десятки пасажирів — найдопитливіших і не дуже нервових. Потроху вони розговорилися. Мова, звісно, йшла про Леопольда. Більшість стверджувала, що це — черевомовлення; їхні опоненти наполягали на тому, що всі пасажири тролейбуса стали жертвами масового гіпнозу. Лише хлопчак років п’яти несміливо припустив, що кіт розмовляє насправді, за що негайно дістав потиличника від батька. „Не верзи дурниць!“ — сказав той.
Леопольд недовго терпів ці образливі балачки. Він підвівся на задні лапи, передні поклав на спинку сидіння і зміряв присутніх зневажливим поглядом.
— І не гіпноз, і не черевомовлення, — безапеляційно виголосив він. — Чом би вам не взяти за приклад оту розумну дитину і не припустити, що я просто розмовляю? Сам по собі, га?
У відповідь — мертва тиша.