Невимушеність потроху полишала Собека. Він збирався говорити з погордою, але помітивши, що батько супиться дедалі сильніше, почав затинатися й сумніватися в собі.
Зрештою, Імхотеп нетерпляче його перервав.
– Так, так, так – ти думав, що знаєш більше за мене, і відступив від моїй вказівок – завжди те саме, варто мені лишень поїхати й не допильнувати… – Батько зітхнув. – Що з вами, хлопці, стане, коли мене не буде, навіть уявити не можу!
Але Собек не відступав:
– Ми могли отримати більший прибуток, тож я ризикнув. Не можна ж вічно бути дріб’язковими й обережними!
– В тобі немає і краплі обережності, Собеку! Ти надто необачний і самовпевнений, і неправильно все оцінюєш!
– Хіба в мене буває можливість чинити, як я вважаю за потрібне?
Імхотеп сухо відказав:
– Саме так ти зробив цього разу – пішов усепереч моїм прямим наказам…
– Наказам? То я мушу завжди виконувати накази? Я ж дорослий чоловік!
Утративши самовладання, Імхотеп заволав:
– Хто годує тебе? Хто тебе одягає? Хто дбає про твоє майбутнє? Хто постійно тримає в голові твій добробут, та що там твій – добробут усієї родини. Коли ріка обміліла і нам загрожував голод, хіба не я влаштував так, що нам постачали їжу з півдня? Тобі пощастило, що в тебе такий батько, який про все дбає! І чого я прошу натомість? Лише того, щоб ви старанно працювали, робили все якнайкраще й виконували вказівки, які я вам надсилаю.
– Так! – закричав Собек. – Ми маємо гарувати на тебе, як раби, аби ти міг купувати золото й прикраси для своєї наложниці.
Імхотеп підійшов до нього, тремтячи від люті.
– Нахабне ти хлоп’я – отак говорити з батьком. Стережися, бо я вижену тебе з дому, і ти зможеш іти, куди заманеться!
– Це ти стережися, бо я візьму й піду. В мене багато ідей, і я скажу тобі, хороших ідей, які допомогли б нам розбагатіти, якби руки в мене не були зв’язані жалюгідною обережністю і якби я міг діяти на свій розсуд.
– Ти закінчив?
Тон Імхотепа був зловісний. Собек, дещо знеохочений, сердито пробурмотів:
– Так, так, мені більше нема чого сказати – поки що.
– То піди подбай про худобу. Нема часу розсиджуватися.
Син розвернувся і сердито покрокував геть. Нофрет стояла неподалік, і коли він проходив повз, скоса глянула на нього й засміялася. Від її сміху в обличчя Собеку вдарила кров – він насупився й підійшов до неї. Вона стояла нерухомо, зневажливо позираючи на нього з-під напівприкритих повік.
Той щось пробурмотів і знов пішов, куди йшов. Нофрет знову засміялася, а потім рушила туди, де Імхотеп розбирався тепер із Яхмосом.
– Що на тебе найшло, що ти дозволив Собекові втнути таку дурість? – роздратовано запитав батько. – Ти мусив запобігти цьому! Хіба ти не знав, що він не розуміється на купівлі й продажі? Він думає, що все буде так, як треба йому.
Яхмос вибачливо відповів:
– Батьку, ти не розумієш, як мені складно. Ти сказав мені доручити продаж деревини братові. Тож мені довелося довіритися його думці.
– Думці? Думці? Він не має права на думки! Він має робити те, що я йому наказав, а ти маєш допильнувати, щоб він саме так і чинив!
Син почервонів.
– Я? А яке я маю на те право?
– Яке право? Те, що я тобі дав.
– Але ж у мене немає жодного статусу. Якби я був твоїм законним помічником…
Підійшла Нофрет, і він замовк. Дівчина позіхала, крутячи в руках червоний мак.
– Ти не зайдеш до маленької альтанки біля ставка, Імхотепе? Там прохолодно, там на тебе чекають фрукти і кедійське пиво. Певна річ, ти вже закінчив віддавати накази.
– За хвилину, Нофрет, за хвилину.
Нофрет защебетала ніжним глибоким голосом:
– Ходімо зараз. Я хочу, щоб ми пішли зараз…
Імхотеп мав задоволений і дурнуватий вигляд. Яхмос заговорив швидко, щоб випередити батька.
– Давай спершу обговоримо нашу справу. Це важливо. Я хочу попросити тебе…
Нофрет звернулася просто до Імхотепа, повернувшись боком до його сина.
– Хіба ти не можеш робити що хочеш у власному домі?
Імхотеп грубо обірвав Яхмоса:
– Іншим разом, мій сину, іншим разом.
Батько пішов за Нофрет, а Яхмос лишився на ґанку й дивився їм услід.
З будинку вийшла Сатіпі й підійшла до чоловіка.
– Ну, – жваво запитала вона, – ти з ним поговорив? Що він сказав?
Яхмос зітхнув.
– Не будь така нетерпляча, Сатіпі. Момент був… не слушний.
Дружина видала сердитий вигук.
– О так, ну що ти міг іще сказати! Ти завжди так кажеш. Правда в тому, що ти боїшся свого батька, бо ти лякливий, як та вівця, бекаєш і мекаєш і не поводишся поряд із ним, як чоловік! Хіба ти не пам’ятаєш, що обіцяв мені? Із нас двох, чоловік – я! Ти обіцяв, ти казав: «Я поговорю з батьком першого ж дня». І от що відбувається…