Сатіпі замовкла – перевести подих, а не тому, що закінчила – але Яхмос м’яко втрутився:
– Ти помиляєшся, Сатіпі. Я почав говорити, але мене перервали.
– Перервали? Хто?
– Нофрет!
– Нофрет! Ця дівка. Твій батько не має дозволяти їй втручатися, коли говорить зі старшим сином. Жінки не мають втручатися в чоловічі справи.
Певно, Яхмос був би не проти, якби Сатіпі й сама дотримувалася правила, яке так упевнено виголосила, але йому не дали сказати. Вона вела далі:
– Твій батько мав одразу їй це пояснити.
– Мій батько, – сухо відказав чоловік, – не виявив жодних ознак невдоволення.
– Який сором, – постановила Сатіпі. – Вона геть зачарувала твого батька. Він дозволяє їй казати й робити все, що заманеться.
Яхмос задумливо промовив:
– Вона дуже вродлива…
Дружина пирснула.
– Так, вона нічого. Але як щодо манер? Жодного виховання. Їй начхати на те, що вона так грубо поводиться з нами всіма.
– Можливо, це ти груба до неї?
– Я сама чемність. Ми з Кайт ставимося до неї вельми люб’язно. О, їй немає на що поскаржитися батькові. Ми чекатимемо свого часу, ми з Кайт.
Яхмос різко повернувся до неї.
– Тобто, «чекатимемо свого часу»?
Сатіпі багатозначно розсміялася і відійшла.
– Я міркую як жінка, тобі мене не зрозуміти. У нас власні методи і власна зброя! Нофрет краще було б угамувати свою зверхність. До чого, власне, зводиться життя жінки? Воно проходить углибині будинку – на жіночій половині, серед інших жінок.
У тоні Сатіпі чулося щось іще. Вона додала:
– Твій батько не завжди буде тут… Він поїде до своїх північних земель. І тоді ми побачимо.
– Сатіпі…
Сатіпі зайшлася важким гучним сміхом і повернулася до будинку.
Діти бігали й бавилися біля ставка. Сини Яхмоса були гарними хлопцями, схожими більше на матір, ніж на батька. Троє Собекових дітей теж були тут – найменша лише вчилася ходити. Ще була Теті, серйозна, симпатична дівчинка чотирьох років.
Вони сміялися, кричали, кидалися м’ячиками – часом розгоралися суперечки і здіймався дитячий пронизливий галас.
Попиваючи своє пиво поряд із Нофрет, Імхотеп пробурмотів:
– Як дітям подобається бавитися біля води. І пригадую, так завжди було. Але заради Хатор, як же вони кричать!
Нофрет швидко відказала.
– Так, а тут могло б бути так спокійно… Чому б тобі не попросити їх піти, поки ти тут? Зрештою, коли господареві будинку потрібен відпочинок, решта має виказувати йому повагу. Ти так не вважаєш?
– Я… ну… – завагався Імхотеп. Ця ідея була новою для нього, проте тішила. – Вони мені не заважають, – непевно завершив він.
Тоді мляво додав:
– Вони звикли бавитися тут, як їм заманеться.
– Коли тебе тут немає – нехай, – швидко проговорила Нофрет. – Але я думаю, Імхотепе, враховуючи все, що ти робиш для родини, вони мають чіткіше розуміти, наскільки ти важливий, краще усвідомлювати твою величність. Ти занадто добрий, занадто поступливий.
Імхотеп безтурботно зітхнув.
– Це завжди було моїм недоліком. Я ніколи не наполягав на дотриманні формальностей.
– Тому ці жінки, дружини твоїх синів, і користуються твоєю добротою. Це ж ясна річ, що коли ти приходиш сюди відпочити, тут має бути спокій і тиша. Краще я піду і скажу Кайт забрати звідси своїх дітей та всіх інших. Тоді ти зможеш як слід відпочити.
– Ти така мудра дівчина, Нофрет, так, хороша дівчина. Ти завжди думаєш про мій затишок.
Нофрет пробурмотіла.
– Мені приємно про тебе подбати.
Вона підвелася й пішла туди, де на колінах біля води сиділа Кайт і бавилася зі своїм другим сином, зіпсованим на вигляд хлоп’ям, іграшковим човном, що його малий намагався спустити на воду.
Нофрет відривчасто кинула:
– Ти не забереш звідси дітей, Кайт?
Та витріщилася на Імхотепову наложницю, не розуміючи, що відбувається.
– Забрати? Звідси? Ти про що – вони завжди бавляться тут.
– Але не сьогодні. Імхотеп хоче спокою, а твої діти галасливі.
Кров ударила в грубувате обличчя Кайт.
– Добирай слова, Нофрет! Імхотепові подобається дивитися, як діти його синів тут бавляться. Він сам так казав.
– Але не сьогодні, – відповіла Нофрет. – Він відправив мене сказати, щоб ти забрала звідси всю цю зграю, аби він міг спокійно побути зі мною.
– З тобою… – Жінка різко замовкла на півслові. Потім підвелася і пішла туди, де напівсидів, напівлежав Імхотеп. Нофрет пішла за нею.
Кайт говорила навпрямки.
– Твоя наложниця каже, що я мушу забрати звідси дітей. Але чому? Що вони роблять не так? За що їх проганяти?
– Я вважала, що бажання господаря будинку достатньо, – м’яко промовила Нофрет.