Одного дня вона звірилася Горі.
– Мені страшно…
– Чого ти боїшся, Ренісенб? – Він уважно роздивлявся її. Дівчина на хвилину замислилася. Потім повільно додала:
– Пам’ятаєш, ти сказав мені, що є два різновиди зла – те, що приходить ззовні, і те, що береться зсередини?
– Так, пам’ятаю.
– Потім ти сказав, що мав на увазі хвороби, які вражають пшеницю та фрукти, але мені здається, те саме можна сказати і про людей.
Він повільно кивнув.
– То ти це зрозуміла… Ти маєш рацію, Ренісенб.
Дівчина швидко заговорила:
– Саме це й відбувається зараз там, у будинку. Зло прийшло ззовні. І я знаю, хто приніс його. Це – Нофрет.
Горі повільно промовив:
– Гадаєш?
Ренісенб жваво закивала.
– Так, так, я знаю, про що говорю. Послухай, Горі, коли я прийшла сюди вперше і сказала, що все лишилося таким самим – навіть сварки Сатіпі та Кайт – то була правда. Але ті сварки, Горі, не були справжніми. Я хочу сказати, що Сатіпі й Кайт отримували від них насолоду – вони так проводили час, і в жодної з них не було справжньої злості одна на одну. Але тепер усе змінилося. Тепер вони не просто кажуть одна одній неприємні речі, тепер вони кажуть те, що має скривдити, а побачивши, що скривдити вдалося, навіть радіють. Це жахливо, Горі, жахливо! Учора Сатіпі так розлютилася, що встромила велику золоту шпильку в руку Кайт – а день чи два тому та впустила важку мідну пательню, повну гарячого жиру, на ногу Сатіпі. І те саме скрізь – Сатіпі напосідається на Яхмоса до пізньої ночі – ми всі чуємо їх. Він має хворобливий, втомлений і зацькований вигляд. А Собек ходить у село, спить з іншими жінками, повертається додому п’яний, кричить і вихваляється, який він розумний!
– Так, дійсно, я щось таке чув, – повільно сказав Горі. – Та чому ти звинувачуєш Нофрет?
– Бо все це через неї! Вона щось скаже – може, дрібницю, але добре обмірковану дрібницю – і все це починається. Вона штрикається словами, наче то прут, яким підганяють вола. І до того ж вона розумна, знає, що саме сказати. Часом я думаю, це Генет усе їй переказує…
– Так, – задумливо мовив її співрозмовник. – Цілком можливо.
Ренісенб пересмикнулася.
– Мені не подобається Генет. У мене від неї мороз поза шкірою. Вона віддана нам усім, але жодному з нас її відданість не потрібна. Як моя мати могла привести її сюди і дружити з нею?
– Нам це відомо лише зі слів Генет, – сухо зауважив Горі.
– Чому Генет так підлещується до Нофрет, що постійно ходить за нею і нашіптує щось? О, Горі, кажу тобі, мені страшно. Я ненавиджу Нофрет! Я хочу, щоб вона пішла. Вона вродлива, але й жорстока, а ще лиха.
– Яке ти ще дитя, Ренісенб.
Горі тихо додав:
– Сюди йде Нофрет.
Ренісенб озирнулася. Вони спостерігали за тим, як наложниця Імхотепа повільно йшла крутою стежкою до краю скелі. Вона посміхалася сама до себе й щось наспівувала собі під ніс.
Дійшовши до місця, де сиділи Горі й Ренісенб, Нофрет роззирнулася й посміхнулася. То була посмішка втішеної цікавості.
– То он куди ти щодня тікаєш, Ренісенб.
Та не відповіла. Відчувала злість і розчарування дитини, чию схованку викрили.
Нофрет знову роззирнулася.
– А це славнозвісна гробниця?
– Саме так, Нофрет, – підтвердив Горі.
Вона глянула на нього, і її котячий ротик розплився в посмішці.
– Не сумніваюся, що це приносить прибуток, Горі. Чула, ти знаєшся на управлінні справами.
В її голосі чулася дражлива нотка, але чоловіка це не зачепило, він і далі всміхався спокійною зваженою посмішкою.
– Це приносить прибуток нам усім… Смерть – це завжди прибуткова річ…
Нофрет здригнулася, озираючись, ковзаючи очима по жертовних столах, вході до гроту та вирізьбленому контурові несправжніх дверей.
Вона пронизливо скрикнула:
– Ненавиджу смерть!
– Даремно, – спокійно промовив Горі. – Смерть – основне джерело багатства тут, у Єгипті. Прикраси, що ти носиш, подарувала тобі смерть. Смерть годує і вбирає тебе.
Наложниця Імхотепа витріщилася на нього.
– Що ти хочеш цим сказати?
– Я хочу сказати, що Імхотеп – жрець Ка і править поминальні служби, усі його землі, худоба, деревина, льон, ячмінь – усе це те, що він отримав завдяки гробниці.
Горі замовк, а потім задумливо додав:
– Ми, єгиптяни, дивні люди. Ми любимо життя, тож дуже рано починаємо думати про смерть. Туди стікається все багатство Єгипту – в піраміди, в усипальниці, в землі, які спадкуються разом із гробницями.
Нофрет грубо відповіла:
– Може, ти припиниш уже говорити про смерть, Горі?! Мені це не подобається.