– Бо ти справжня єгиптянка, любиш життя і часом відчуваєш тінь смерті дуже близько…
– Припини!
Вона різко розвернулася до нього. Потім, стенувши плечима, відвернулася і побігла стежкою вниз.
Ренісенб зітхнула з полегшенням.
– Я рада, що вона пішла, – дитинно зізналася вона. – Ти налякав її, Горі.
– Так… А тебе я не налякав, Ренісенб?
– Н-ні, – непевно відказала дівчина. – Те, що ти сказав, – правда. Просто я ніколи не думала про це з такого боку. Адже дійсно, мій батько служить поминальні відправи.
Горі з неочікуваною гіркотою додав:
– Увесь Єгипет одержимий смертю! І знаєш чому, Ренісенб? Бо наші тіла мають очі, а серця – ні. Ми не здатні осягнути того, що існує інше життя – життя після смерті. Ми можемо уявляти лише те, що знаємо. В нас немає істинної віри в Бога.
Дівчина здивовано витріщилася на нього.
– Як ти можеш говорити це, Горі? Адже в нас багато, багато богів – так багато, що всіх і не перелічити. Лише вчора ми говорили про те, кому який бог ближчий. Cобек звертається до Сехмет, а Кайт молиться Месхенет. Камені клянеться Тотом, що логічно, адже він – писар. Сатіпі ближчий Гор із головою сокола та наша Мерітсегер. Яхмос вважає, що слід поклонятися Птаху, бо той створив усе, що є на землі. Cама я люблю Ісіду. А Генет подобається наш місцевий бог Амон. Вона стверджує, що серед жерців ходять пророцтва про те, що одного дня Амон стане найвеличнішим богом Єгипту – тож вона носить йому дарунки тепер, поки він не такий видатний. А ще є Ра, бог Сонця, й Осіріс, в присутності якого зважуються душі мертвих.
Ренісенб замовкла, бо їй забракло подиху. Горі усміхався до неї.
– А яка різниця, Ренісенб, між Богом і людиною?
Вона витріщилася на нього.
– Боги, вони… чарівні!
– І все?
– Не розумію, про що ти, Горі.
– Я хочу сказати, що для тебе Бог – це чоловік чи жінка, які можуть те, чого звичайні люди не можуть.
– Дивні речі ти кажеш, я тебе не розумію.
Вона спантеличено глянула на нього, а потім перевела погляд на долину, де її увагу привернуло щось інше.
– Глянь, – вигукнула дівчина. – Нофрет говорить із Собеком. Вона сміється. О! – раптом зойкнула Ренісенб, – ні, нічого. Мені здалося, що він збирався її вдарити. Вона повертається до будинку, а він іде до нас.
Піднявшись нагору, Собек метав громи та блискавиці.
– Нехай би крокодил її зжер! – волав він. – Мій батько вчинив іще дурніше, ніж зазвичай, узявши цю дівку за наложницю!
– Що вона тобі сказала?
– Образила мене, як завжди. Запитала, чи не довірив мені батько продати ще деревини. Кусається як змія. Убив би.
Він пройшов уздовж краю, підняв камінь і кинув його вниз із висоти. Здається, йому сподобався звук, з яким той ударився об скелю. Собек підняв більший камінь, та раптом відскочив – на нього дивилася змія, що ховалася під каменем. Змія розлючено шипіла, і Ренісенб побачила, що то була кобра.
Узявши каменюку, Собек знавісніло напав на змію. Точним ударом зламав їй хребет, але з шаленим блиском в очах продовжував сипати ударами, закинувши голову й тихо бурмочучи собі під ніс слова, які Ренісенб ледве чула й не могла розібрати.
Вона вигукнула:
– Годі, Собеку, годі – ти її вбив!
Брат зупинився, відкинув каменюку і розсміявся.
– В світі стало на одну отруйну гадину менше.
Він знову розсміявся – хороший настрій повернувся до нього – і пішов стежкою вниз.
Ренісенб тихо сказала:
– Здається, Собекові подобається вбивати!
– Так.
У голосі Горі не було здивування. Він просто підтверджував те, що, очевидно, знав уже давно. Ренісенб повернулася й уважно поглянула на нього. Вона повільно промовила:
– Кобри небезпечні, та яка ж вона була красива…
Дівчина глянула на розбите понівечене тіло змії. Вона чомусь відчула, як її серце стислося.
Горі задумливо сказав:
– Пам’ятаю, коли ми всі були дітьми, Собек напав на Яхмоса. Яхмос був на рік старший, але Собек був сильніший та вищий. У його руці був камінь, і він бив ним Яхмоса по голові. Прибігла твоя мати і розборонила їх. Пам’ятаю, як вона стояла, дивилася на Яхмоса і кричала: «Собеку, не можна такого робити! Це небезпечно! Небезпечно, чуєш!» – На мить він замовк, а потім повів далі: – Вона була дуже вродлива… В дитинстві мені так здавалося. Ти схожа на неї, Ренісенб.
– Справді? – Ренісенб стало приємно, тепло. – Потім вона запитала: – У Яхмоса була серйозна травма?
– Ні, все було не так погано, як здавалося на позір. Собекові ж наступного дня було дуже погано. Мабуть, він з’їв щось не те, але твоя мати казала, це все через лють і спеку. Все сталося в розпал літа.