– В Собека жахливий характер, – задумливо зауважила Ренісенб.
Вона знову глянула на мертву змію і, здригнувшись, відвернулася.
Коли Ренісенб повернулася додому, то побачила на ґанку Камені з сувоєм папірусу.
Він співав, і дівчина на мить зупинилася, щоб розібрати слова.
– Я поїду в Мемфіс, – співав Камені, – подамся до Птаха, покровителя Правди. Попрошу я у Птаха: «Сестру подаруй мені ввечері нині». Вино — то ріка, Птах — то його очерет, Сехмет — то латаття, Іаріт — то бруньки, а Нефертум — то квіти. Попрошу я у Птаха: «Сестру подаруй мені ввечері нині. Схід сонця бачу я в рисах її. Мемфіс — тареля любовних яблук перед милим личком її…»
Писар звів очі й посміхнувся їй.
– Тобі подобається моя пісня, Ренісенб?
– А що це за пісня?
– Любовна пісня з Мемфіса.
Не зводячи з неї очей, Камені ніжно проспівав:
– Руки її, наче гілля персеї, волосся її важке від масел. Вона, як принцеса володаря Двох Земель.
Обличчя Ренісенб почервоніло. Вона швидко зайшла до будинку, ледве не врізавшись у Нофрет.
– Куди це ти так поспішаєш, Ренісенб?
Голос батькової наложниці звучав майже виклично. Дівчина глянула на Нофрет із легким подивом. Та не посміхалася. Обличчя мала похмуре, і Ренісенб помітила, що вона міцно стисла руки.
– Пробач, Нофрет, я тебе не помітила. Коли заходиш з вулиці, тут спершу дуже темно.
– І справді, тут темно… – Нофрет на мить замислилася. – Надворі було б приємніше. Постояти на ґанку, послухати пісні Камені. Гарно він співає, чи не так?
– Так, мабуть, гарно.
– Невже ти не зупинилася послухати? Камені засмутиться.
Щоки Ренісенб знову спалахнули. Від холодного вишкіреного обличчя Нофрет їй стало незатишно.
– Хіба ти не любиш слухати пісень, Ренісенб?
– А тобі не байдуже, що я люблю, Нофрет?
– То в пухнастої кішечки є кігтики?
– Тобто?
Наложниця розсміялася.
– Ти не така дурна, якою здаєшся, Ренісенб. Вважаєш, що Камені привабливий. Йому це точно сподобалося б.
– Вважаю, що ти огидна, – палко відказала Ренісенб.
Вона пробігла повз Нофрет углиб будинку. Почула її глузливий сміх. Та крізь цей сміх в її пам’яті ясно звучало відлуння голосу Камені та пісні, яку той співав, дивлячись їй у вічі…
Тієї ночі Ренісенб бачила сон.
Вона була з Хаєм, пливла з ним на човні померлих до підземного світу. Хай стояв на носі човна, і вона бачила тільки його потилицю. Потім, коли сонце вже майже почало сходити, він озирнувся, і Ренісенб побачила, що це не Хай, а Камені. Водночас змія, яка прикрашала ніс човна, почала звиватися. Виявилося, що то жива змія, кобра, і Ренісенб подумала: «Це змія, яка повзає біля гробниць, щоб висмоктувати душі померлих».
Страх паралізував дівчину. Потім вона побачила, що в змії було обличчя Нофрет, і прокинулася з криками «Нофрет, Нофрет…»
Насправді вона не кричала. Все це сталося уві сні. Ренісенб лежала нерухомо – серце калатало – і пояснювала собі, що все це не насправді. А тоді вона раптом подумала: «От що сказав Собек, коли вчора вбивав змію. Він казав “Нофрет”»…
Розділ сьомий. Зима: місяць перший, день п’ятий
Цей сон стривожив Ренісенб. Після нього вона то засинала, то прокидалася, а під ранок узагалі не могла склепити очей. Її охопило невідступне відчуття, ніби насувається лихе.
Вона встала рано і вийшла з будинку. Ноги привели її, як це часто бувало, до Нілу. Там уже були рибалки й велика баржа, що швидко пливла до Фів. Були також й інші човни, що лопотіли вітрилами в легких подмухах вітру.
Щось перевернулося в серці Ренісенб, викликавши невгамовне бажання чогось такого, чого вона сама до пуття не розуміла. Вона подумала: «Я відчуваю… відчуваю…» Проте вона не знала, що відчуває! Тобто не знала, як це назвати. Їй думалось: «Я прагну, але чого?»
Чи прагнула вона до Хая? Але Хай помер і не повернеться. Вона сказала собі: «Не варто більше думати про Хая. Навіщо? Все закінчилося, все колишнє життя».
Потім вона помітила ще декого, хто дивився вслід барці, яка наближалася до Фів, і щось у цій постаті – сама її непорушність – вразило Ренісенб, хоч вона і впізнала в ній Нофрет.
Та вдивлялася в Ніл. Була сама. Нофрет думала – але про що?
З подивом Ренісенб раптом зрозуміла, як мало вони всі насправді знали про Нофрет. Вони вважали її загрозою, чужинкою, не цікавлячись її життям і тим, звідки вона приїхала.
Мабуть, раптом подумалося їй, Нофрет сумно було тут самій, без друзів, в оточенні людей, які ставилися до неї вороже.
Ренісенб повільно попрямувала вперед, аж поки не дійшла до Нофрет. Та на мить повернулася, а потім продовжила вдивлятися у воду. Її обличчя нічого не виражало.