Ренісенб вирішила: «Не думатиму про це. Усьому кінець. Тепер я вдома. Тут усе так, як і було. Я теж тепер стану такою, як раніше. Все ввійде в старе русло. Теті вже все забула. Вже бавиться з іншими дітьми і сміється».
Ренісенб рвучко розвернулася й пішла до будинку, промайнувши навантажених віслюків, яких гнали до ріки. Пройшла повз комори для зерна й сараї, далі крізь хвіртку й опинилася на подвір’ї. Тут було дуже гарно. Навколо ставка, в тіні сикоморів, росли квітучі олеандри й кущі жасмину. Теті саме пустувала там з іншими дітьми, їхні голоси дзвеніли пронизливо й чисто. Вони то забігали до альтанки, що стояла на березі ставка, то вибігали з неї. Ренісенб помітила, що Теті бавиться з дерев’яним левом, в якого, якщо смикнути за мотузочку, відкривався рот – іграшкою, яку сама Ренісенб у дитинстві любила. Вона знову подумала вдячно: «Я вдома…» Тут нічого не змінилося, усе так само, як і раніше. Життя було тут безпечним, сталим, незмінним. І хоча тепер дитина – Теті, а Ренісенб – одна з матерів під захистом домашніх стін, та фундамент, суть речей, лишився тим самим.
М’ячик, яким забавлявся хтось із дітей, підкотився їй до ніг, вона підібрала його й, сміючись, кинула назад. Ренісенб піднялася на ґанок із пофарбованими у радісні кольори колонами, а потім увійшла в будинок, минула велику центральну залу, облямовану кольоровим фризом із маками й лотосами, і рушила далі, далі вглиб будинку до жіночої половини.
Її слух уловив гучні голоси, і вона знову на мить застигла, вбираючи з насолодою відлуння знайомих здавна голосів. Сатіпі та Кайт – лаються як завжди! Ренісенб добре пам’ятала звучання голосу Сатіпі – високого, владного, глузливого. Сатіпі – це дружина брата Ренісенб, Яхмоса, висока, енергійна, говірка жінка, чия краса гнітить і тяжіє. Вона постійно порушувала правила, кпинила зі слуг, вічно всіх звинувачувала й домагалася нездійсненного, тиснучи на всіх лайкою та вагою власної особистості. Усі боялися її язика і квапилися виконувати її накази. Сам Яхмос захоплювався рішучістю й гоноровістю своєї жінки, але те, як він дозволяв знущатися над собою, часто дратувало Ренісенб.
З певними проміжками, в паузах між пронизливими репліками Сатіпі, чувся впертий голос Кайт. Та була опасистою жінкою з простим обличчям, дружиною вродливого, жвавого Собека. Вона всю себе віддавала дітям, і дуже рідко говорила на інші теми. У щоденних сварках зі своєю невісткою вона дотримувалася однакової стратегії – просто повторювала своє початкове твердження із тихою непорушною незламністю. Вона не проявляла ані пристрасті, ані запалу, і завжди дивилася на питання лише зі свого боку, а більше з нічийого. Собек був надзвичайно прив’язаний до дружини й вільно обговорював із нею всі свої справи, упевнений у тому, що вона вдаватиме, ніби слухає, підбадьорюватиме його звуками схвалення чи засудження й не пам’ятатиме жодних ніякових деталей, бо насправді весь час думатиме про щось, пов’язане з дітьми.
– Це просто неприйнятно, ось що я кажу, – горлала Сатіпі. – Якби в Яхмоса було сміливості, як у миші, він і то ні секунди цього не терпів би. Хто тут головний, коли Імхотепа немає? Яхмос! І як дружина Яхмоса саме я маю першою обирати килимки та подушки. А цей чорний раб – не раб, а бегемот якийсь – має…
Вступив важкий глибокий голос Кайт:
– Ні, ні, маленька, не їж ляльчиного волосся. Візьми краще цукерочку – о, як смачно…
– А щодо тебе, Кайт, тобі бракує вихованості, ти навіть не слухаєш, що я кажу, і не відповідаєш – у тебе жахливі манери.
– Блакитна подушка завжди була моєю… О, поглянь, маленька Анх пробує ходити…
– Ти дурна, як твої діти, Кайт, і це ще м’яко сказано. Але тобі це з рук не зійде. Я свої права відстою, кажу тобі.
Ренісенб здригнулася, почувши за спиною тихі кроки. Вона різко озирнулася і, побачивши Генет, відчула звичну неприязнь.
Обличчя служниці скривилося в напівулесливій посмішці.
– Ренісенб, ти, певно, думаєш: «Тут нічого не змінилося», – сказала вона. – Навіть не знаю, як ми всі терпимо язик Сатіпі. Кайт хоча б може їй відповісти. Але не кожному з нас так пощастило! Я своє місце знаю, сподіваюся, і дуже вдячна твоєму батькові за те, що він дав мені дім, одяг і їжу. О, твій батько хороший чоловік. І я завжди намагалася зробити якомога більше. Я завжди працюю, допомагаю там і тут, не очікуючи вдячності. Якби твоя мати була жива, усе було б інакше. Вона мене цінувала. Ми були наче сестри! Вона була вродливою жінкою. Але я виконала свою обіцянку та свій обов’язок перед нею. «Придивися за дітьми, Генет», – попросила вона, помираючи. І я лишалася вірною своєму слову. Я вам усім служила й ніколи не сподівалася на «дякую» у відповідь. Я не просила вдячності й не отримувала її. «Це лише стара Генет, – казали люди, – не зважай». Ніхто про мене не думає. Та й чого б вони думали? Я просто намагаюся бути корисною, от і все.