– Зачекай хвилинку. Заспокойся. Нам не можна зараз бути необачними.
– Необачними? – хлопець презирливо розсміявся. – Ти точно як Яхмос. Обачність! Поміркованість. Не квапитися ні з чим! Яхмос просто як баба стара. А Собек тільки й уміє, що патякати і вихвалятися. Відпусти, Ренісенб.
Він висмикнув свій лляний рукав з її руки.
– Нофрет. Де ж ця Нофрет?
Генет, яка щойно метушливо вийшла з будинку, пробурмотіла:
– Недобре це, ой недобре. Що з усіма нами буде? Що скаже моя господарка?
– Де Нофрет, Генет?
Ренісенб вигукнула:
– Не кажи йому!
Але служниця вже відповідала:
– Вона вийшла через задній хід. До полів льону.
Іпі забіг назад у будинок, а Ренісенб докірливо промовила:
– Даремно ти сказала йому, Генет.
– Ти не довіряєш бідолашній Генет. Ти ніколи мені не довіряла. – Жалібна нотка в її голосі стала виразнішою. – Але бідна Генет знає, що робить. Хлопцеві треба охолонути. Він не знайде Нофрет біля полів. – Служниця посміхнулася. – Нофрет отам, в альтанці, з Камені.
Вона кивнула на альтанку по інший бік подвір’я. А тоді повторила, роблячи наголос на кожному слові:
– Вона з Камені…
Та Ренісенб уже пішла геть.
Від ставка їй назустріч прибігла Теті, тягнучи за собою дерев’яного лева, і мати зловила її в обійми. Притискаючи до себе своє дитя, Ренісенб добре розуміла, які почуття керують Сатіпі та Кайт. Ці жінки боролися за своїх дітей.
Теті вередливо скрикнула.
– Не так міцно, мамо, мені боляче!
Дівчина відпустила дитину. Вона повільно перетнула подвір’я. В дальній частині альтанки поряд стояли Камені та Нофрет. Коли Ренісенб підійшла до них, вони розвернулися.
Ренісенб говорила швидко, не переводячи дихання.
– Нофрет, я прийшла попередити тебе. Будь обережна. Пильнуй за собою.
Презирливе здивування відбилося на обличчі батькової наложниці.
– То шакали завили?
– Вони страшенно розізлилися – хочуть нашкодити тобі.
Нофрет похитала головою.
– Ніхто не може мені нашкодити, – самовпевнено відказала вона. – А якщо нашкодять, про це дізнається твій батько і помститься за мене. Вони це зрозуміють, якщо замисляться бодай на мить. – Нофрет розсміялася. – Якими дурнями вони були – зі своїми дрібними грубощами і докучаннями! Весь цей час вони грали за моїми правилами.
Ренісенб повільно відказала:
– То це ти все спланувала? А я ж тебе жаліла, вважала, що це ми недобрі до тебе! Що ж, більше мені тебе не шкода… Гадаю, Нофрет, ти божевільна. Коли в судну годину тобі доведеться відповідати за сорок два гріхи, ти не зможеш сказати: «Я не коїла лихого». Як і не зможеш сказати: «Я не жадала збагачення». І коли твоє серце порівнюватимуть з пером істини, воно переважить[7].
Нофрет похмуро відказала:
– Щось ти раптом стала надто побожна. Однак тобі я не завдала жодної шкоди, Ренісенб. Я не сказала про тебе нічого поганого. Запитай Камені, якщо не віриш.
Наложниця перетнула подвір’я і піднялася сходами на ґанок. Назустріч їй вийшла Генет, і жінки зникли в будинку.
Ренісенб повільно повернулася до писаря.
– То це ти, Камені, допоміг їй?
Той схвильовано відповів:
– Ти сердишся на мене, Ренісенб? Але що я міг зробити? Перед від’їздом Імхотеп суворо наказав мені писати йому щораз, як накаже Нофрет. Скажи, що не звинувачуєш мене, Ренісенб. Ну що я мав робити?
– Я не можу тебе винуватити, – повільно сказала дівчина. – Певно, ти змушений був виконувати наказ мого батька.
– Мені це було не до душі, і – правду кажу, Ренісенб, – про тебе там не було жодного лихого слова.
– Ніби мені не байдуже!
– Мені не байдуже! Хай би що там Нофрет наказувала мені, та я не написав би жодного слова, яке могло б завдати шкоди тобі, Ренісенб, повір, будь ласка.
Вона задумливо похитала головою. Думка, яку намагався донести Камені, здавалася їй не надто важливою. Ренісемб відчувала образу та злість, ніби цей чоловік дійсно по-своєму зрадив її. Та зрештою, він був лише сторонньою людиною. Хай він і родич, та все ж лишався чужинцем, якого батько привіз здалеку. Він був молодим писарем, господар дав йому наказ, і він покірно виконував його.
– Я написав лише правду, – не вгавав Камені. – Брехні там не було, клянуся тобі.
– Ні, – сказала Ренісенб. – Нофрет не брехала б. Вона для цього надто розумна.
Виявляється, бабуся Іса все-таки мала рацію. Цькування, яке влаштували Нофрет Сатіпі та Кайт, були вигідні наложниці. Не дивно, що вона лише ходила й посміхалася своєю котячою посмішкою.
Камені погодився:
– Так, вона лихе створіння.
Ренісенб озирнулася й зацікавлено поглянула на нього.
7
Згідно з віруваннями стародавніх єгиптян, після смерті людина поставала перед Судом богів. Померлий мав заприсягтися, що за життя не порушив жодного з сорока двох гріхів із Книги Мертвих. Щирість слів визначалася під час зважування серця: серце праведника і пір’їна богині істини Маат були врівноважені, а серце грішника виявлялося важчим. У винагороду праведник здобував вічне життя, а грішника поглинав Амміт, Пожирач мертвих.