– Ти знав її до того, як вона сюди приїхала, чи не так? Ти знав її в Мемфісі?
Писар почервонів і, здавалося, зніяковів.
– Я не дуже добре її знав… Лише чув про неї. Гордовита дівчина, подейкували, амбіційна і жорстка. А ще нічого не вибачає.
Раптом Ренісенб роздратовано підвела голову.
– Ні, не вірю, – мовила вона. – Батько не зробить того, що обіцяв. Так, він сердиться, але не може ж він учинити так несправедливо. Він вибачить нас, коли повернеться.
– Коли він повернеться, – заперечив Камені, – Нофрет подбає про те, щоб він не передумав. Ти не знаєш Нофрет, Ренісенб. Вона дуже розумна й уперта, а ще – не забувай про це – дуже вродлива.
– Так, – визнала Ренісенб, – вона вродлива.
Дівчина підвелася. Чомусь їй стало боляче від думки про вроду Нофрет…
Ренісенб провела пообіддя, бавлячи дітей. В дитячих розвагах неясний біль у її серці слабшав. Лише перед заходом сонця, коли дівчина випросталася, щоб розправити своє темне волосся та складки на зім’ятій перекрученій сукні, вона замислилася про те, чому ні Кайт, ні Сатіпі не прийшли побути з дітьми, як завжди.
Камені давно зник із подвір’я. Ренісенб повільно йшла будинком. У вітальні нікого не було, тож вона пішла далі, на жіночу половину. Іса кивала в кутку свого покою, заохочуючи маленьку рабиню, яка ставила позначки на лляних відрізах. На кухні пекли партію трикутного хліба. Більше нікого не було видно.
Незвична порожнеча тисла на психіку Ренісенб. Куди всі поділися?
Горі, певно, пішов до гробниці. Яхмос міг бути з ним або ж у полі. Собек та Іпі, мабуть, пішли до худоби чи до комори. Але де Сатіпі та Кайт, і де Нофрет?
У порожньому покої наложниці лишився тільки сильний запах її масел. Ренісенб стояла в дверному отворі, витріщаючись на маленький дерев’яний підголівник, на скриньку для прикрас, на стос браслетів та каблучку з блакитним полив’яним скарабеєм. Парфуми, мазі, одяг, постіль, сандалі – усі речі говорили про свою господарку, про Нофрет, яка жила серед них і яка була тут чужою, нелюбою. «Куди ж могла подітися Нофрет?» – розмірковувала Ренісенб.
Вона повільно рушила до заднього входу й зустріла Генет.
– А де всі, Генет? У будинку нікого немає, окрім бабусі.
– А мені звідки знати, Ренісенб? Я працювала – допомагала з плетінням, пильнувала за тисячею й однією річчю. У мене немає часу не прогулянки.
«Отже, – подумала дівчина, – хтось пішов на прогулянку». Можливо, Сатіпі пішла з Яхмосом до гробниці, щоб і далі його діймати. Але де в такому разі Кайт? Так надовго полишити дітей – це на неї не схоже.
І знову нав’язлива думка пролунала в свідомості Ренісенб.
«Де Нофрет?»
Ніби прочитавши її думки, Генет промовила:
– Нофрет пішла до гробниці, уже давно. О, вони з Горі добре пасують одне одному. – Служниця недобре розсміялася. – Горі теж розумний. – Вона підійшла ближче до Ренісенб. – Якби ж ти знала, Ренісенб, як усе це мене засмучувало. Вона прийшла до мене того дня, ну ти знаєш, зі слідами пальців Кайт на щоці й цівкою крові. І вона змусила Камені записати, а мене підтвердити її слова. Звісно, я не могла сказати, що нічого не бачила! О, яка вона розумна. А я, весь час думаючи про твою любу матір…
Відштовхнувши Генет, Ренісенб вийшла на вулицю, в золоте сяйво вечірнього сонця. Глибокі тіні залягли на скелях – увесь світ здавався фантастичним у західну пору.
Ренісенб пришвидшила кроки, йдучи до гірської стежки. Вона піде до гробниці, знайде Горі. Так, знайде Горі. Так вона робила в дитинстві, коли ламалися її іграшки, чи коли вона боялася або чогось не розуміла. Горі й сам був неначе скеля – стійкий, непорушний, незмінний.
Знічена, Ренісенб подумала: «Все буде гаразд, коли я знайду Горі…»
Вона пришвидшила крок – тепер вона майже бігла.
Раптом помітила Сатіпі, яка йшла їй назустріч. Та, мабуть, теж була біля гробниці.
Як дивно вона йде, хитається з боку в бік, затинається, немов не бачить, куди ступає…
Коли Сатіпі побачила Ренісенб, то різко зупинилася, приклавши руку до серця. Ренісенб, підійшовши ближче, не впізнала її обличчя:
– Що сталося, Сатіпі, тобі погано?
Замість відповіді та щось прохрипіла, її очі бігали сюди-туди.
– Ні, ні, не погано.
– А скидається на те, що погано. Здається, ти налякана. Що сталося?
– Та що могло статися? Нічого, звісно.
– Де ти була?
– Ходила до гробниці знайти Яхмоса. Його там не було. Там нікого не було.
Ренісенб досі витріщалася на невістку. То була якась інша Сатіпі – Сатіпі, з якої вийшов весь дух, яка втратила всю рішучість.
– Пішли, Ренісенб, повернімося до будинку.
Вона поклала долоню, що трохи тремтіла, на руку Ренісенб, ніби підганяючи ту назад додому, та Ренісенб від цього дотику раптом захопила хвиля обурення.