А невістка точно поводилася інакше. З її голосу зникли в’їдливі нотки. Вона кралася подвір’ям нервово, зіщулившись, що було так не схоже на її звичну ходу. Ренісенб вважала, що зміни в Сатіпі спричинило потрясіння від смерті Нофрет, але воно не могло тривати так довго. «Сатіпі було би властивіше, – не могла втриматися від думки дівчина, – відкрито, не приховуючи задоволення, радіти раптовій і дочасній смерті наложниці». Але тепер жінка нервово смикалася при кожній згадці про Нофрет. Навіть Яхмоса вона більше не виховувала й не діймала, і той, зрештою, почав поводитися рішучіше. В будь-якому разі зміни в Сатіпі пішли всім на користь, принаймні так вважала Ренісенб. А втім, щось у невістці тривожило її…
Раптом, здригнувшись, дівчина помітила, що Кайт, насупившись, дивиться на неї. Кайт, як здогадалася вона, чекала, що Ренісенб підтвердить її слова.
– Ренісенб також, – повторила Кайт, – забула.
Раптом Ренісенб відчула сильну огиду до них обох. Ані Кайт, ані Сатіпі не можуть диктувати їй, що вона пам’ятає, а що – ні. Вона спокійно дивилася Собековій дружині у вічі, не приховуючи ворожості.
– Жінки цього дому, – оголосила Кайт, – мають триматися разом.
Ренісенб знайшла, що відповісти.
– Чому це? – запитала вона чітко й виклично.
– Бо в нас спільні інтереси.
Ренісенб розлючено похитала головою. Вона спантеличено подумала: «Я жінка, але я і людина. Я Ренісенб».
Вголос вона промовила:
– Не все так просто.
– Хочеш накоїти лиха, Ренісенб?
– Ні. І якого лиха, до речі?
– Все, що було сказано того дня у головній залі, має бути забуте.
Ренісенб розсміялася.
– Дурна ти, Кайт. Слуги, раби, моя бабуся – всі це чули! Нащо вдавати, що того, що було – не було?
– Ми розсердилися, – глухо видобула Сатіпі. – Ми не мали цього на увазі.
Вона додала з хворобливою роздратованістю:
– Годі про це, Кайт. Якщо Ренісенб хоче накоїти лиха, то й нехай.
– Нічого я не хочу, – обурено відказала вона. – Але вдавати – безґлуздо.
– Ні, – заявила Кайт, – це мудро. Подумай про Теті.
– З Теті все гаразд.
– Все гаразд тепер, коли Нофрет померла, – посміхнулася Кайт.
То була безхмарна, тиха, задоволена посмішка, і Ренісенб знову відчула відразу.
А втім, Собекова дружина сказала правду. Тепер, коли Нофрет померла, усе дійсно було гаразд.
Сатіпі, Кайт, вона сама, діти… Всі були в безпеці, все було мирно – жодних страхів майбутнього. Завойовниця, підбурювачка, лиховісна чужинка – пішла назавжди.
Тоді чому думки про Нофрет викликали в Ренісенб такий шквал почуттів? Чому їй хотілося захистити мертву дівчину, яка їй не подобалася? Нофрет була лихою, а тепер Нофрет немає – хіба не варто на цьому зупинитися. Звідки цей раптовий напад жалості – чогось більшого за жалість – чогось такого, що майже можна назвати розумінням?
Ренісенб замислено похитала головою. Вона лишилася сидіти біля води, намагаючись розібратися з хаосом у голові, коли всі вже зайшли в будинок,
Сонце вже сідало, коли Горі, йдучи подвір’ям, помітив її і сів поряд.
– Уже пізно, Ренісенб, сонце сідає. Іди всередину.
Його серйозний тихий голос, як завжди, заспокоїв її. Вона повернулася до нього й запитала:
– А ти вважаєш, що жінки в домі мають бути заодно?
– Хто тобі це сказав, Ренісенб?
– Кайт. Вони із Сатіпі…
Вона замовкла.
– А ти, як ти сама думаєш?
– Думаю? Я розучилася думати, Горі. В моїй голові все перемішалося. Я заплуталась навіть у людях. Усі не такі, як раніше. Мені завжди здавалося, що Сатіпі сильна, рішуча, владна. Але тепер вона слабка, хитлива, навіть боязка. То яка з цих Сатіпі справжня? За день люди аж так не змінюються.
– За день – ні.
– А Кайт – вона завжди була м’яка й покірна і дозволяла іншим цькувати її. Тепер вона взяла гору над нами всіма. Здається, навіть Собек її боїться. Та і Яхмос поводиться інакше. Він віддає накази й очікує, що їх виконуватимуть!
– І все це спантеличує тебе, Ренісенб?
– Так. Бо я не розумію. Часом я думаю, що навіть Генет може виявитися не тією, ким здається!
Ренісенб розсміялася так, ніби сказала щось абсурдне, але Горі до неї не приєднався. Він лишався серйозним і задумливим.
– Ти ніколи всерйоз не замислювалася про природу людей, Ренісенб, чи не так? Бо якби ти замислилася, то зрозуміла б… – Він помовчав, а потім вів далі: – Тобі ж відомо, що в гробниці завжди є несправжні двері?
Дівчина уважно глянула на нього.
– Так, звісно.
– У людей теж є такі несправжні двері. Вони створюють їх для того, щоб вводити інших в оману. Якщо вони знають про якусь свою слабкість чи недолік, вони закривають їх фальшивими дверима самовпевненості чи хизування, чи надмірної сили і, зрештою, самі починають у них вірити. Вони думають – і всі навколо думають, що такі вони і є. Але за дверима, Ренісенб, гола скеля… Тож коли реальність торкається цих людей пір’їнкою істини, істина вступає в свої права. М’якість і покірність допомогли Кайт отримати все, чого вона бажала, – чоловіка й дітей. Обмеженість полегшувала їй життя. Та коли реальність почала загрожувати їй небезпекою, оголилася її істинна природа. Вона не змінилася, Ренісенб, – сила й безжалісність завжди були в ній.