Ренісенб дитинно промовила:
– Але мені це не подобається, Горі. Мені страшно від цього. Усі геть не такі, як мені здавалося. А як же я? Я й досі така сама.
– Та невже? – всміхнувся він. – Тоді чому ти сидиш тут стільки годин, насупивши чоло та думку гадаючи? Хіба колишня Ренісенб – Ренісенб, яка відпливла разом із Хаєм, так робила?
– О, ні. В цьому не було потреби… – вона обірвала речення.
– Бачиш? Ти сама це сказала. Потреба – це дотик реальності! Ти більше не безтурботна дитина, якою була раніше, не дитина, яка сприймала все за щиру правду. І ти не просто одна з жінок цього дому. Ти – Ренісенб, яка хоче думати власною головою, яка намагається розібратися в людях…
Ренісенб повільно промовила:
– Я тут думала про Нофрет…
– Що ж ти думала?
– Я думала, чому я не можу її забути… Вона була погана й жорстока, намагалася заподіяти нам лиха, а тепер, коли вона померла, я не можу просто лишити це позаду.
– Не можеш?
– Ні. Я намагаюся, але… – Вона замовкла. Задумливо провела рукою по очах. – Інколи мені здається, що я зрозуміла Нофрет, Горі.
– Зрозуміла? Тобто?
– Не можу пояснити. Але це приходить до мене час від часу, так ніби вона тут, поряд. Я відчуваю – майже так, ніби я і є вона – що було в неї на душі. Вона була дуже нещасна, Горі. Я знаю це тепер, хоч тоді й не розуміла. Вона хотіла завдати нам болю тому, що була нещасна.
– Ти не можеш бути певна, Ренісенб.
– Звісно, не можу, але так я відчуваю. Розпач, гіркота, чорна ненависть – одного разу я бачила їх у її очах, але не розгадала. Мабуть, вона когось кохала, а потім щось пішло не так. Можливо, він помер… чи пішов, але від цього їй почало хотітися робити боляче, кривдити. О! Кажи що хочеш, але я знаю, що маю рацію! Вона стала наложницею старого чоловіка, мого батька, і приїхала сюди, а ми не полюбили її, тож вона вирішила зробити нас настільки ж нещасними, наскільки нещасною була сама. Отак воно й було!
Горі з цікавістю дивився на співрозмовницю.
– Ти так упевнено говориш, Ренісенб. А втім, ти не була близько знайома з Нофрет.
– Але я відчуваю, що це так, Горі. Я відчуваю її – Нофрет. Часом я знаю, що вона десь дуже близько.
– Розумію.
Запала тиша. Майже стемніло. Потім Горі тихо сказав:
– То ти не віриш, що Нофрет упала випадково? Гадаєш, її зіштовхнули?
Почувши свої думки з чужих вуст, Ренісенб відчула сильну відразу.
– Ні, ні, не кажи цього.
– Але, Ренісенб, я гадаю, якщо вже такі думки оселилися в твоїй голові, краще промовити їх уголос. То ти дійсно так вважаєш?
– Я… так!
Горі задумливо нахилив голову. Він вів далі:
– І ти вважаєш, це зробив Собек?
– А хто ще міг це зробити? Пригадай, як він убив змію. Пригадай, з якими словами він вийшов того дня – того дня, коли вона померла – з головної зали.
– Так, я пам’ятаю, що він сказав. Але ті, хто багато говорить, не завжди здатні на вчинки.
– А ти, ти не гадаєш, що її вбили?
– Гадаю, Ренісенб, гадаю… Та зрештою, це лише моя думка. Доказів у мене немає. Сумніваюся, що їх узагалі можливо знайти. Тому я й порадив Імхотепові зупинитися на тому, що це нещасний випадок. Навіть якщо хтось і штовхнув Нофрет, ми ніколи не дізнаємося, хто.
– Тобто ти не вважаєш, що це зробив Собек?
– Я так не вважаю. Але як я вже сказав, ми ніколи не дізнаємося напевне, тож краще про це не думати.
– Але якщо не Собек, то хто?
Горі похитав головою.
– Що як я висловлю думку, а вона виявиться хибною. Ні, краще мовчати…
– Але тоді ми ніколи не з’ясуємо правди.
– Можливо… – Горі вагався. – Можливо, це й на краще.
– Не знати?
– Не знати.
Ренісенб тремтіла.
– Але тоді… О, Горі, мені страшно!
Частина третя. Літо
Розділ одинадцятий. Літо: місяць перший, день одинадцятий
Завершилися останні обряди, прозвучали останні заклинання. Монту, верховний жрець Храму Хатор, ретельно підмів усипальницю віником із церуани, промовляючи замовляння, щоб усередині не лишилося й сліду злих духів.