Потім гробницю запечатали, а все, що лишилося від роботи бальзамувальників: горщики з натроном, сіль, тканину, що контактувала з тілом, – заховали в маленький грот поряд і теж запечатали.
Імхотеп розправив плечі, глибоко вдихнув і розслабив скорботне обличчя. Все було зроблено як слід. Нофрет поховали, як велів звичай, не шкодуючи грошей (хоча, на думку чоловіка, деякі витрати були надмірними).
Він обмінявся кількома репліками з жерцями, які, закінчивши службу, перетворилися на звичайних людей. Усі спускалися до будинку, де на них чекали поминальні частування. Імхотеп обговорював із Верховним жерцем останні зміни в політичній ситуації.
Фіви швидко перетворювалися на могутнє місто. Ймовірно, невдовзі Єгипет знов об’єднається під владою одного правителя, і тоді відновиться Золота доба будівельників пірамід.
Монту шанобливо та схвально відгукувався про фараона Небхепетра Ментухотепа. Відмінний воїн і благочестивий чоловік. Боягузлива зіпсована Північ навряд чи зможе протистояти йому. Об’єднаний Єгипет – ось що нам потрібно. Фівам це, безумовно, обіцятиме велике майбутнє…
Чоловіки прямували до будинку, обговорюючи прийдешні часи.
Ренісенб озирнулася на скелю та запечатану усипальницю.
– Що ж, от і все, – пробурмотіла вона. Її охопило відчуття полегкості. Вона чогось боялася, сама не розуміючи, чого. Того, що в останню хвилину з чиїхось вуст вирветься звинувачення? Але все пройшло надзвичайно гладко. Нофрет поховали як слід, за всіма вимогами релігії.
Все закінчилося.
Генет пробурмотіла собі під носа:
– Сподіваюся на це, о як же я сподіваюся, Ренісенб.
Та повернулася до служниці.
– Ти про що, Генет?
Генет намагалася не зустрічатися з нею очима.
– Сподіваюся, що це дійсно кінець, кажу. Часом те, що ми вважаємо кінцем, виявляється початком. А це нам зовсім не підходить.
Ренісенб сердито озвалася:
– Що ти маєш на увазі, Генет? На що ти натякаєш?
– Ні на що я не натякаю, Ренісенб. Нащо це мені? Нофрет поховали, усі задоволені. Тож усе саме так, як і має бути.
Дівчина вимогливо запитала:
– Батько питав у тебе, що ти думаєш про смерть Нофрет?
– Звісно, Ренісенб. Він чітко дав зрозуміти, що я мушу викласти йому всі свої міркування.
– І що ти йому сказала?
– Ну, звісно, я сказала йому, що то був нещасний випадок. А що ж іще? Я сказала: хіба можеш ти бодай на мить уявити, що хтось із твоєї родини міг би завдати шкоди цій дівчині? Вони б не посміли – так я сказала. Вони дуже поважають тебе. Так, вони могли обурюватися, але не більше. Повір мені, сказала я, не варто нікого підозрювати!
Генет кивнула головою й видала короткий смішок.
– І батько повірив тобі?
Служниця знову кивнула, дуже задоволено.
– Твій батько знає, що я віддана йому. І тому він завжди вірить слову старої Генет. Він цінує мене, на відміну від вас усіх. Але віддано служити вам – задоволення саме по собі. Тож я не очікую вдячності.
– Ти і Нофрет віддано служила, – зауважила Ренісенб.
– Уявлення не маю, звідки в тебе такі думки, Ренісенб. Я мушу виконувати накази, як і решта.
– Вона вважала, що ти була за неї.
Генет знову посміялася.
– Нофрет була не така розумна, як їй здавалося. Горда дівчина, дівчина, яка вважала, що Всесвіт належить їй. Ну, тепер їй доведеться відповідати в підземному світі, і гарне личко там не допоможе. В будь-якому разі ми її спекалися. Принаймні, – тихо додала вона, торкаючись одного зі своїх амулетів, – я на це сподіваюся.
– Ренісенб, я хочу поговорити з тобою про Сатіпі.
– Так, Яхмосе.
Ренісенб співчутливо дивилася в ласкаве схвильоване обличчя брата.
Той повільно і тужливо промовив:
– Із Сатіпі щось не так. Я не можу зрозуміти, що.
Сестра сумно похитала головою. Вона добирала слова, щоб утішити його.
– Я помітив, що вона змінилася, уже певний час тому, – вів далі Яхмос. – Вона здригається й тремтить від будь-якого нового звуку. Погано їсть. Вона не ходить, а крадеться, так ніби власної тіні боїться. Ти, певно, це помітила, Ренісенб?
– Так, ми всі помітили.
– Я питав у неї, чи вона, бува, не хвора. Я міг би послати по цілителя. Але вона каже, що все добре, що з нею все гаразд.
– Знаю.
– То ти теж у неї питала? І вона нічого тобі не сказала – взагалі нічого?
Він говорив із притиском. Ренісенб співчувала братовій тривозі, але не знала, що відповісти.
– Вона стверджує, що з нею все добре.
Яхмос пробурмотів:
– Вона погано спить уночі – говорить уві сні. Вона… чи не могло з нею статися якесь горе, про яке ми нічого не знаємо?