Неначе вугор, вона обвила руку Ренісенб й увійшла до внутрішніх покоїв.
– А про ці подушки, ти вже пробач мені, Сатіпі, та я випадково почула, як Собек сказав…
Ренісенб відсунулася. В ній зринула стара антипатія до Генет. Дивно, як вони всі не любили її. Певно, через скімлення в її голосі, нескінченну жалість до себе та зловтіху, з якою вона роздмухувала суперечки.
«Ну гаразд, – подумала Ренісенб, – чом би й ні?» Певно, так Генет розважалася. Певно, життя її було позбавлене радості, і вона дійсно гарувала, як віл, не отримуючи вдячності. Але як подякувати Генет – вона так наполегливо привертала увагу до своїх зусиль, що це відбивало будь-яку щедрість.
Ренісенб подумалося, що Генет була з тих людей, які мали дарувати себе іншим, не отримуючи жодних дарів у відповідь. Вона була неприваблива й дурна. Однак вона завжди знала, що відбувається. Її безшумна хода, гострий слух, гострі пронизливі очі – завдяки цьому ніщо не втаювалося від неї. Часом вона тримала почуте при собі, часом підходила до різних людей, нашіптувала їм чужі секрети і в захваті спостерігала за їхньою реакцією на її історії.
В той чи той момент усі мешканці будинку раз по раз благали Імхотепа позбутися Генет, але він і чути про це не хотів. Можливо, він був єдиний, кому служниця подобалася, і вона платила за його покровительство щирою відданістю, яка дуже дратувала решту родини.
Ренісенб якусь мить постояла, замислившись і дослухаючись до суперечки невісток – після втручання Генет крики стали гучнішими, – а потім пішла до маленького покою, де сиділа її бабуся, Іса, із двома чорними дівчатками-рабинями. Вона була поглинута тим, що роздивлялася лляний одяг, який вони їй показували, відчитуючи дівчаток у властивій їй дружній манері.
І все-таки все було так само. Ренісенб, непомічена, стояла і слухала. Стара Іса трохи зіщулилася, та й усе. Зате й голос її, і те, що вона казала, лишалося чи не дослівно таким самим, як і вісім років тому, коли Ренісенб переходила жити до чоловіка…
Вона вислизнула з покою. Ані бабуся, ані двоє маленьких чорних рабинь не помітили її. На якусь мить Ренісенб застигла біля прочинених дверей кухні. Запах смажених качок, багато балачок, сміху і суперечок відбувалися водночас, купа овочів чекала свого часу.
Ренісенб стояла непорушно, напівзаплющивши очі. Зі свого місця вона чула, як усе відбувається одночасно. Насичений строкатий галас кухні, високий вискливий голос Іси, пронизливе верещання Сатіпі і – ледве чутне – глибоке наполегливе контральто Кайт. Переплетіння жіночих голосів – базікання, сміх, скарги, лайка, вигуки…
Раптом Ренісенб почала задихатися в оточенні цього невгамовного гамірного жіноцтва. Жінки – галасливі, гучноголосі жінки! Цілий будинок жінок – тут ніколи не буває тиші та вмиротворення – завжди лише розмови та викрики. Багато слів, мало діла!
А Хай – Хай, мовчазний і спостережливий у своєму човні, повністю зосереджений на рибі, яку намагається проштрикнути списом…
Жодного зайвого слова, ані краплі квапливої метушні.
Ренісенб швидко вийшла з будинку назад у гарячу прозору непорушність. Вона побачила, що Собек повертається з полів, а Яхмос, удалині, прямує до гробниці.
Вона відвернулася і пішла стежкою по вапнякових скелях до гробниці. То була гробниця Меріптаха Благородного, а її батько був хранителем цієї гробниці, відповідальним за неї та вшанування пам’яті померлого. Всю нерухомість і землі Імхотеп успадкував разом із гробницею.
Коли батько був у від’їзді, обов’язки жерця Ка лягали на її брата Яхмоса. Коли дівчина, повільно ступаючи крутою стежкою, дісталася гробниці, той саме радився з Горі, батьковим помічником у господарських питаннях, у маленькому кам’яному гроті, по сусідству із залою для пожертв.
Горі розгорнув на колінах папірус, і вони з Яхмосом схилилися над ним.
І Яхмос, і Горі всміхнулися Ренісенб, коли та підійшла й сіла поряд на клаптику тіні.
Їй завжди подобався Яхмос. Він був добрий і прив’язаний до неї, а характер мав лагідний і м’який. Горі теж завжди був надзвичайно добрий до маленької Ренісенб і часом ремонтував їй іграшки. Коли вона від’їздила, він був серйозним мовчазним молодиком із чутливими вмілими пальцями. Ренісенб подумалося, що хоч він і мав тепер старший вигляд, але майже не змінився. Задумлива усмішка була точно такою, як їй пам’яталося.