Сестра похитала головою.
– Не уявляю, як. Із дітьми все гаразд. Тут нічого такого не відбувалося, окрім смерті Нофрет, звісно. Навряд чи Сатіпі побивалася б за нею, – сухо додала Ренісенб.
Яхмос слабко усміхнувся.
– Так, навряд. Навпаки. До того ж це вже давно триває. Гадаю, це почалося ще до смерті Нофрет.
Він говорив не дуже впевнено, й Ренісенб швидко глянула на нього. Брат із м’якою наполегливістю промовив:
– До смерті Нофрет. А тобі так не здається?
– Я помітила це лише після, – повільно відказала сестра.
– І ти впевнена, що вона тобі нічого не говорила?
Ренісенб похитала головою.
– Але знаєш, Яхмосе, я не вважаю, що Сатіпі хвора. Більше скидається на те, що вона чогось боїться.
– Боїться? – приголомшено вигукнув той. – Але чому? І чого? Сатіпі завжди була смілива, як лев.
– Знаю, – безпорадно відповіла Ренісенб. – Ми завжди так вважали, але люди змінюються, хоч це й дивно.
– А Кайт щось знає? Як гадаєш? Сатіпі з нею говорила?
– Сатіпі радше довірилася б Кайт, ніж мені, але не думаю, що вона їй щось сказала. Я навіть певна.
– А що думає Кайт?
– Кайт? Кайт ніколи нічого не думає.
Все, що зробила Кайт останнім часом, міркувала собі Ренісенб, це дістала собі й дітям найкращий шматок щойно зітканого льону, скориставшись незвичною слабкістю Сатіпі. Раніше Кайт ніколи собі такого не дозволила б. У домі чулися б жваві суперечки! Те, що Сатіпі погодилася на це, заледве щось пробурмотівши, понад усе вразило Ренісенб.
– Ти говорив із Ісою? – запитала сестра. – Наша бабуся знається на жіночій природі.
– Іса, – дещо роздратовано кинув Яхмос, – наставляє мене бути вдячним за цю зміну. Вона каже, буде великим даром, якщо Сатіпі й надалі лишатиметься такою навдивовижу поміркованою.
Трохи вагаючись, Ренісенб поцікавилася:
– А в Генет ти не питав?
– Генет? – брат насупився. – Взагалі-то ні. Я не говоритиму про таке з Генет. Вона й так забагато на себе бере. Батько її розпустив.
– О так, я знаю. Вона дуже надокучлива. А проте, ну… – Ренісенб добирала слова. – Зазвичай Генет усе знає.
Розтягуючи слова, Яхмос запитав:
– Запитаєш у неї, Ренісенб? Розкажеш потім мені?
– Якщо хочеш.
Вона відклала цю справу до моменту, поки не лишилася з Генет наодинці. Вони йшли до ткалень. На подив Ренісенб, це питання змусило Генет зніяковіти. Звична балакучість зрадила їй.
Служниця торкнулася одного зі своїх амулетів і глянула через плече.
– Мене це не стосується, кажу тобі… Я не зобов’язана помічати, хто як поводиться. Я собі дбаю про свої справи. Якщо там якась біда, я не хочу туди лізти.
– Біда? Яка біда?
Генет скоса зиркнула на Ренісенб.
– Та ніяка. Нас це аж ніяк не стосується. Нам із тобою, Ренісенб, нема за що докоряти собі. Це мене втішає, ще й як.
– Ти хочеш сказати, що Сатіпі… Що взагалі ти хочеш сказати?
– Нічого я не хочу. І не вигадуй мені тут, Ренісенб. Я тут лише служниця, і не моє діло – висловлювати думку про те, що мене не стосується. Якщо хочеш знати, я вважаю, що ця зміна на краще, і якщо так і буде, що ж, тоді всім нам стане ліпше від цього. А тепер, Ренісенб, я мушу перевірити, чи правильно проставили дату на тканині. Ці жінки такі бездумні, постійно базікають і регочуть, забуваючи про свою роботу.
Незадоволена такою відповіддю, Ренісенб спостерігала за тим, як Генет зникла в ткальні. Сама вона повільно пішла до будинку. Беззвучно зайшла до покою Сатіпі, і та скрикнула, коли Ренісенб торкнулася її плеча.
– Ох, ти мене налякала. Я гадала…
– Сатіпі, – почала Ренісенб. – Що з тобою таке? Розкажеш мені? Яхмос хвилюється за тебе і…
Братова дружина затулила рот рукою. Вона – страх стояв у широко розплющених очах – перепитала, нервово затинаючись:
– Яхмос? Що… Що він сказав?
– Він хвилюється. Ти говорила уві сні…
– Ренісенб! – Сатіпі схопила її за руку. – Говорила?.. Що я говорила?
Її очі розширилися від жаху.
– Яхмос вважає… Що він тобі сказав?
– Ми обоє вважаємо, що ти захворіла… або… або страждаєш.
– Страждаю? – Сатіпі повторила це слово собі під ніс із дивною інтонацією.
– Ти страждаєш, Сатіпі?
– Можливо… Не знаю. Це не тому.
– Отже, не тому. Ти налякана, так?
Сатіпі витріщилася на співрозмовницю з раптовою ворожістю.
– Чому ти так кажеш? З якого дива мені боятися? І чого?
– Не знаю, – відказала Ренісенб. – Але так воно і є.
Яхмосова дружина, зробивши над собою зусилля, стала в звичну колись зверхню позу. Змахнула головою.
– Я нічого й нікого не боюся! Як ти смієш казати мені таке, Ренісенб? І я не дозволю тобі обговорювати мене з Яхмосом. Ми з ним добре розуміємо одне одного. – Вона замовкла, а потім різко додала: – Нофрет померла – туди їй і дорога. Так я вважаю. Можеш так усім і передати!