– Це через Камені?
Обличчя онуки залило червоним.
– Камені? Не розумію, про що ти.
Бабуся задумливо промовила:
– Вони з Камені обоє з Півночі, але це тобою він милувався на подвір’ї.
Ренісенб обірвала її:
– Піду гляну, як там Теті.
Пронизливий, заливчастий сміх Іси пролунав їй услід. Ренісенб, із розпашілим обличчям, пішла через подвір’я до ставка.
Камені озвався до неї з ґанку:
– Я написав нову пісню, Ренісенб. Зачекай, послухай.
Вона похитала головою і поквапилася геть. Її серце калатало від люті. Камені та Нофрет. Нофрет і Камені. Нащо Іса, яка так любить капосні жарти, вклала їй у голову ці отруйні ідеї? І чому її взагалі має це турбувати?
І взагалі, яка різниця? Їй було байдуже до Камені, байдужісінько. Нахабний молодик зі смішливим голосом і плечима, що нагадували їй про Хая.
Хай… Хай.
Вона повторювала й повторювала його ім’я, але його образ – так сталося вперше – не виникав перед її очима. Хай був на тому світі, в полях Іалу…
На ґанку Камені лагідно співав:
– Попрошу я у Птаха: «Сестру подаруй мені ввечері нині…»
– Ренісенб!
Горі двічі вигукнув її ім’я, перш ніж вона його почула й відвела очі від Нілу.
– Ти так глибоко замислилася. Про що ти думала?
Вона виклично відповіла:
– Я думала про Хая.
Горі хвилину-дві спостерігав за нею, а потім усміхнувся.
– Розумію, – сказав він.
Ренісенб щось мучило, і він це бачив. Вона заговорила з раптовою жвавістю:
– Що стається з людиною після смерті? Чи знає хтось напевне? Всі ці тексти, всі ці речі, написані на саркофагах – деякі так заплутано, що нічого не зрозуміти. Ми знаємо, що Осіріса вбили, що його тіло зрослося, що він носить білу корону, що завдяки йому наше життя триває, але часом, Горі, здається, що все це лише вигадка, і все так заплутано…
Горі ледь помітно кивнув.
– Але я хочу знати, що насправді відбувається, коли ми помираємо.
– Я не можу розповісти тобі, Ренісенб. Про таке питають жерця.
– Він скаже мені те, що і завжди. А я хочу знати правду.
Її співрозмовник м’яко відказав:
– Ми не дізнаємося правди, доки самі не помремо…
Ренісенб затремтіла.
– Ні, не кажи цього!
– Щось тебе засмутило, Ренісенб?
– Іса. – Вона замовкла, а потім додала: – Скажи мені, Горі, Камені та Нофрет були близько знайомі до приїзду сюди?
Горі якусь мить постояв. Потім, попрямувавши повз Ренісенб назад до будинку, сказав:
– Ясно. То он воно як…
– Тобто «он воно як»? Я лише поставила запитання.
– На яке в мене немає відповіді. Нофрет і Камені були знайомі на Півночі. Я не знаю, наскільки близько.
Він тихо додав:
– І яка взагалі різниця?
– Жодної, звісно, жодної, – відповіла Ренісенб. – Це не має значення.
– Нофрет мертва.
– Мертва, забальзамована й запечатана в усипальниці. От і все!
Горі спокійно вів далі:
– І не схоже, щоб Камені тужив…
– Ні, – відказала Ренісенб, вражена тим, що він підмітив. – Дійсно. – Вона імпульсивно повернулася до чоловіка. – О, Горі, як добре ти вмієш заспокоїти!
Той усміхнувся.
– Я лагодив для маленької Ренісенб її іграшкового лева. Тепер у неї інші забавки.
На підході до будинку Ренісенб зупинилася.
– Я ще не хочу додому. Здається, я їх усіх ненавиджу. О ні, насправді це не так, але ти розумієш. Просто я розлючена й нетерпляча, і всі здаються такими дивними. Ми не можемо піти до гробниці? Там нагорі так добре, там можна побути над цим усім.
– Це мудре рішення, Ренісенб. Саме так і я почуваюся. Будинок, і ниви, і пасовища – усе, що лежить внизу, не має жодного значення. Треба дивитися поза межі цих земель – простягати погляд до ріки, і за неї – на весь Єгипет. Адже дуже скоро Єгипет знову об’єднається, ставши сильним і великим, яким був колись.
Дівчина непевно пробурмотіла:
– О, а це має значення?
Горі усміхнувся.
– Не для маленької Ренісенб. Для неї має значення тільки її лев.
– Ти глузуєш з мене, Горі. То для тебе це має значення?
Він пробурмотів:
– Та чого б це? Так, чого? Я лише помічник жерця Ка. Яка мені різниця, великий Єгипет чи малий?
– Глянь, – Ренісенб вказала на скелю над ними. – Яхмос і Сатіпі були в гробниці. Тепер вони спускаються сюди.
– Так, – мовив Горі. – Там треба було з дечим розібратися. Бальзамувальники використали не весь льон. Яхмос сказав, що покличе Сатіпі, щоб та порадила, що робити з тканиною.
Ренісенб і Горі дивилися нагору, спостерігаючи за двома постатями, які спускалися гірською стежкою.
Тут дівчина збагнула, що вони, певно, якраз підходили до місця, звідки зірвалася Нофрет.
Сатіпі йшла попереду. Яхмос майже одразу за нею.