– Гадаю, так, Горі. Трохи. Ти не такий, як решта людей унизу – я вже давно це знаю. Та іноді, коли я тут, із тобою, я відчуваю те, що відчуваєш ти, але непевно, як натяк. Але я розумію, що ти хочеш сказати. Коли я тут, те, що відбувається там, унизу, – вона показала пальцем на долину, – більше не здається таким важливим. Сварки, ненависть, невгамовні метушня й гармидер. Тут від них можна заховатися.
Ренісенб замовкла, насупивши брови, а тоді, трохи затинаючись, повела далі:
– Часом я… я радію, що втекла. А проте – не знаю – щось унизу кличе мене.
Горі відпустив її руку й відступив на крок.
Він м’яко промовив:
– Так, я розумію – спів Камені, що лунає на подвір’ї.
– Про що ти, Горі? Я й не думала про Камені.
– Може, ти й не думала, Ренісенб. А втім, гадаю, тебе кличуть його пісні, хоч ти й сама цього не розумієш.
Ренісенб витріщилася на нього, насупившись.
– Які дивні речі ти кажеш, Горі. Тут його пісень не чутно. Надто далеко.
Горі тихо зітхнув і похитав головою. Веселі іскри в його очах спантеличили Ренісенб. Вона була трохи розлючена та знічена, бо не могла зрозуміти.
Розділ тринадцятий. Літо: місяць перший, день двадцять третій
– Ісо, можна хвилиночку поговорити з тобою?
Іса кинула пронизливий погляд на Генет, яка стояла в дверному отворі, солодкаво посміхаючись.
– Що таке? – різко запитала вона.
– Нічого такого, принаймні я сподіваюся, але я подумала, що треба запитати…
Стара обірвала її:
– То заходь, заходь. А ти, – Іса костуром поплескала по плечі маленьку рабиню, яка нанизувала намистини, – сходи на кухню. Принеси оливок і зроби мені гранатовий напій.
Дівчинка побігла на кухню, а Іса нетерплячим жестом підкликала до себе Генет.
– Ось я про що, Ісо.
Та подивилася на річ, яку простягала їй Генет. То була маленька скринька для прикрас із висувною кришкою, застібнута на два ґудзики.
– І що?
– Це її. Я знайшла це в її покої.
– Ти про кого? Про Сатіпі?
– Ні, ні, Ісо. Про ту, іншу.
– Про Нофрет, тобто? То й що?
– Всі її прикраси, туалетні вази, горщички з парфумами – усе – поховали разом із нею.
Іса зняла петельки з ґудзиків і відкрила скриньку. В ній лежала низка намиста з каріолю та половинка зламаного зеленого полив’яного амулета.
– Пф, – сказала стара. – Не такі вже й скарби. Мабуть, пропустили.
– Помічники бальзамувальників забрали все.
– Їм можна довіряти не більше, ніж іншим. Просто забули.
– Кажу тобі, Ісо, в її покої не було цього, коли я туди зазирала.
Стара пронизливо глянула на Генет.
– Що ти намагаєшся сказати? Що Нофрет повернулася з потойбіччя в наш будинок? Ти ж не дурна, Генет, хоч інколи і вдаєш із себе таку. Що тобі за радість від того, що ти розносиш дурні казочки?
Служниця багатозначно хитала головою.
– Всі ми знаємо, що сталося з Сатіпі – і чому!
– Може, і знаємо, – відказала Іса. – А може, хтось із нас і заздалегідь знав це! Так, Генет? Мені завжди здавалося, що тобі про смерть Нофрет відомо більше, ніж нам усім.
– О, Ісо, ти ж не думаєш…
Іса обірвала її:
– А чому б і не думати? Я не боюся думати, Генет. Я бачила, що останні два місяці Сатіпі була перелякана до смерті. А вчора мені подумалося, що хтось, можливо, знав правду про те, що сталося з Нофрет, і погрожував розказати. Можливо, Яхмосові. Можливо, самому Імхотепу…
Служниця почала бурхливо заперечувати. Іса заплющила очі й зіперлася на спинку стільця.
– Я не очікую, що ти в цьому зізнаєшся. Я на таке й не сподівалася.
– А в чому мені зізнаватися, я питаю тебе, в чому?
– Уявлення не маю, – відказала Іса. – Ти робиш багато речей, яким я не можу знайти притомного пояснення.
– Може, ти гадаєш, що я вимагала купити в мене мовчання? Клянуся Великою еннеадою…
– Не тривож богів. Ти чесна, Генет, наскільки можеш бути чесною. Можливо, ти й не знаєш, як загинула Нофрет. Але тобі відомо майже все, що відбувається в цьому будинку. І якби мені самій хотілося в чомусь поклястися, я поклялася б, що це ти поставила цю скриньку в покої Нофрет – хоч і не уявляю, навіщо. Але ти щось замислила… Ти можеш обдурити своїми фокусами Імхотепа, але не мене. І не ний! Я стара жінка і не терплю ниття! До Імхотепа йди і там скигли. Йому це, здається, подобається, хоча лише Ра відомо, чому!
– Я візьму скриньку й покажу Імхотепові…
– Я сама йому передам. Іди собі, Генет, і припини розповсюджувати дурну забобонну нісенітницю! Без Сатіпі в цьому будинку запанував спокій. Смерть Нофрет принесла нам більше користі, ніж її життя. Але тепер, коли борг сплачено, нехай кожен просто виконує свою роботу.