Голос цілителя підвищився в останньому вірші, а тоді він вийшов із покою, витираючи піт із чола.
– Ну? – нетерпляче підскочив до нього Імхотеп.
Цілитель серйозно промовив:
– З ласки Ісіди твій син житиме. Він слабкий, але загроза минула. Шкідливий вплив отрути почав слабшати.
Вже не так урочисто, він вів далі:
– Яхмосові пощастило вижити, бо він випив набагато менше вина. Він його повільно відпивав, а Собек вихилив одним ковтком.
Імхотеп зітхнув.
– Ото вам і різниця між ними. Яхмос скромний, обережний і повільний в усьому. Навіть коли їсть чи п’є. Собекові завжди подобалися широкі жести, щедрість, свобода, та, на жаль, він був необережний.
Потім батько різко додав:
– А вино точно було отруйне?
– Жодних сумнівів, Імхотепе. Мої помічники провели досліди – всі звірі, яким дали цього вина, майже одразу померли.
– Але я пив його годиною раніше, і зі мною все гаразд.
– Отже, тоді воно було ще не отруєне, отруту додали потім.
Імхотеп ударив долоню кулаком.
– Жодна жива душа, – чітко промовив він, – жодна жива душа не наважилася б отруїти моїх синів у моєму ж домі. Повторюю, жодна жива душа!
Мерсу трохи нахилив голову. Його обличчя стало загадковим.
– А це вже, Імхотепе, тобі видніше.
Імхотеп стояв, нервово чухаючи за вухом.
– Я хочу, щоб ти дещо почув, – відривчасто мовив він. Тоді сплеснув у долоні і сказав слузі, який прибіг на звук:
– Приведи пастушка.
Імхотеп повернувся до Мерсу, пояснюючи:
– Є тут один хлопчик, не найрозумніший, скажімо так. Йому важко зрозуміти, що йому говорять, і розум часто не слухається його. А втім, у нього є очі, і бачить він добре, а ще він дуже відданий Яхмосові, бо той добре ставився до нього і поважав його хворобу.
Слуга повернувся, тягнучи за руку худого хлопчика. Шкіра – майже чорна, з одягу лише стегнова пов’язка, очі – трохи косять, обличчя – налякане й безґлузде.
– Говори, – строго наказав Імхотеп. – Повтори те, що розповів мені.
Хлопчик опустив голову, пальці смикали тканину на стегнах.
– Говори! – закричав Імхотеп.
Спираючись на костур, пронизуючи все поглядом своїх туманних очей, пришкандибала Іса.
– Ти лякаєш дитину. Ось, Ренісенб, дай малому цукерку. Хлопчику, розкажи нам, що ти бачив.
Погляд хлопчика метушився поміж присутніх.
Стара підказала:
– Вчора, коли ти зайшов на подвір’я, ти щось побачив. Що?
Хлопчик похитав головою, позираючи вбік. Він пробурмотів:
– Де мій господар, Яхмос?
Жрець відказав доброзичливо і владно:
– Це воля твого господаря Яхмоса. Це він хоче, щоб ти розповів нам, що бачив. Не бійся. Тебе ніхто не скривдить.
Обличчя малого проясніло.
– Господар Яхмос був добрий до мене. Я зроблю, як він хоче.
Пастушок замовк. Імхотеп ледь не вибухнув, але погляд цілителя стримав його.
Раптом хлопчик заговорив, нервово, хапливо. Розповідаючи, він дивився то туди, то сюди, так ніби боявся, що його підслухає хтось, кого він одразу не помітив.
– Один віслючок, він любить бешкетувати, і ще його захищає Сет. Я погнався за ним із палицею. Він пробіг повз головну хвіртку. Я зазирнув на подвір’я. На ґанку нікого не було, але там стояв глек вина. А потім на ґанок вийшла жінка. Вона мешкає в цьому будинку. Вона підійшла до глека і поводила над ним руками. А потім, потім вона повернулася всередину, мабуть. Я не знаю. Бо я почув кроки й озирнувся та побачив удалині господаря Яхмоса. Він повертався з полів. Тож я побіг шукати віслючка, а господар мій, Яхмос, повернувся на подвір’я.
– І ти його не попередив? – сердито вигукнув Імхотеп. – Ти нічого не сказав?
Хлопчик закричав:
– Я не знав, що щось не так. Я нічого не бачив, окрім того, що жінка поводила руками над глеком… Я нічого не бачив…
– А що то була за жінка? – запитав жрець.
Із безтямним виразом обличчя, малий похитав головою.
– Не знаю. Певно, вона тут живе. Я їх не знаю. Я дивлюся за худобою на дальньому випасі. На ній була сукня з фарбованого льону.
Ренісенб здригнулася.
– Можливо, служниця?
Хлопчик похитав головою.
– Ні, то була не служниця… На ній була перука та прикраси – служниці не носять прикрас.
– Прикраси? – запитав Імхотеп. – Які прикраси?
Пастушок відповів жваво і впевнено, так ніби нарешті переміг свій страх і був упевнений у тому, що каже.
– Три низки намистин і золоті леви на грудях…
Іса впустила костура на підлогу. Імхотеп видав придушений крик.
Мерсу загрозливо промовив:
– Ну, хлопче, якщо ти брешеш…
– Це правда. Клянуся, що це правда.
Голос хлопчика став пронизливим, дзвінким.