З бічного покою, де лежав хворий, слабко гукнув Яхмос.
– Що там таке?
Пастушок пробіг крізь відчинені двері і став навколішки біля ліжка.
– Господарю, вони мене катуватимуть.
– Ні, ні, – Яхмос важко повернув голову на дерев’яній різьбленій підставці. – Не скривдіть цю дитину. Цей хлопчик простий, але чесний. Пообіцяйте мені.
– Звісно, звісно, – мовив Імхотеп. – В цьому немає жодної потреби. Ясно, що він сказав усе, що знав. Не думаю, що він вигадує. Іди собі, дитино, але не повертайся на дальній випас. Будь десь неподалік, щоб ми могли покликати тебе, якщо знадобиться.
Хлопчик устав. Він змусив себе поглянути на Яхмоса.
– Ви хворі, господарю Яхмосе?
Той слабко усміхнувся.
– Не бійся. Я не помру. Іди собі, і гляди, зроби, як тобі сказали.
Щасливо усміхаючись, пастушок пішов. Жрець перевірив Яхмосові зіниці й порахував, як швидко кров тече йому у жилах. Порадивши хворому поспати, він знову повернувся до головної зали.
Запитав Імхотепа:
– Ти знаєш, кого описав хлопчик?
Той кивнув. Його запалі бронзові щоки мали хворобливо-сливовий відтінок.
Ренісенб сказала:
– Лише Нофрет носила сукні з фарбованого льону. Так було заведено на Півночі. Але ті сукні поховали разом із нею.
Імхотеп промовив:
– А три низки намиста із золотими головами левів – це був мій дарунок. Більше ні в кого в будинку немає такої прикраси. Вона була дорога й незвичайна. Всі прикраси Нофрет, крім дешевого намиста з каріолю, поховали з нею і запечатали в її усипальниці.
Він розвів руками:
– Яка одержимість, яка мстивість! Наложниця, до якої я добре ставився, якій чинив найвищу повагу, яку поховав за всіма правилами, не шкодуючи грошей. Я ділив із нею їжу та вино – всяк у цьому домі це засвідчить. Їй не було на що поскаржитися – я робив для неї більше, ніж належало, ніж личило. Я збирався наділити її багатством на шкоду своїм рідним синам. Як сміє вона повертатися і шкодити моїй родині?
Мерсу поважно відказав:
– Здається, особисто тобі ця жінка не бажає лиха. Вона отруїла вино вже після того, як ти його випив. Хто з твоєї родини найбільше ображав наложницю?
– Жінка, яка вже померла, – відрізав Імхотеп.
– Ясно. Тобто дружина Яхмоса?
– Так, – Імхотеп замовк, а потім повів далі: – Але що ми можемо зробити, превелебний жерче? Як можна запобігти цій шкоді? О, проклятий був той день, коли ця жінка вперше увійшла в мій дім.
– Дійсно, проклятий, – глибоким голосом прорекла Кайт, заходячи до зали з жіночої половини.
Очі її опухли від сліз, а сила й рішучість, які проступили на простому обличчі, додали йому виразності. Голос її, глибокий і хрипкий, тремтів від люті.
– То був проклятий день, Імхотепе, коли ти привів сюди Нофрет, яка знищила найрозумнішого, найгарнішого з твоїх синів! Вона принесла загибель Сатіпі, моєму Собекові, а Яхмос заледве врятувався. Хто наступний? Чи зглянеться вона на дітей? Вона, яка підняла руку на мою маленьку Анх? Ми мусимо щось зробити, Імхотепе!
– Мусимо! – повторив той, благально дивлячись в очі жерцеві.
Мерсу кивав зі спокійним високодумством.
– Є кілька способів, Імхотепе. Щойно ми перевіримо факти, можна буде робити наступні кроки. Я думаю про твою покійну дружину, Ашаєт. Вона була з впливової родини. Вона може звернутися до потужних сил Краю мертвих, які здатні заступитися за тебе і проти яких Нофрет не матиме влади. Треба це обговорити.
Кайт видала смішок.
– Не тягніть надто довго. Чоловіки не змінюються – так, і жерці теж! Все має робитися за правилами й законами. Але моя вам порада – дійте швидко, інакше іще хтось помре.
Вона розвернулася й пішла.
– Прекрасна жінка, – пробурмотів Імхотеп. – Віддана мати, відповідальна дружина – але її манера спілкуватися з господарем будинку… залишає бажати кращого. Звісно, я пробачу їй, зважаючи на обставини. Ми всі спантеличені. Самі не розуміємо, що робимо.
Він обхопив голову руками.
– Деякі з нас і в інший час не розуміють, що роблять, – зазначила Іса.
Син роздратовано зиркнув на неї. Цілитель зібрався йти, тож Імхотеп провів його на ґанок, отримавши поради з догляду за хворим.
Ренісенб, яка лишилася в покої, запитально глянула на бабусю.
Іса сиділа нерухомо. Вона насупилася, а вираз на її старечому обличчі змусив онуку боязко запитати:
– Що це ти замислилася, бабусю?
– Правду кажеш, я замислилася. Такі надзвичайні речі відбуваються в цьому будинку, що хтось має все обміркувати.
– Жахливі речі, власне, – сказала Ренісенб, здригнувшись. – Вони мене лякають.
– Вони лякають і мене, – зізналася Іса. – Але, можливо, з інших причин.
Знайомим звичним жестом вона зсунула перуку набік.