Яхмос і Горі бурмотіли разом:
– Сімдесят три мірки ячменю разом із Їпі-молодшим…
– Разом виходить двісті тридцять пшениці та сто двадцять ячменю.
– Так, але ще вартість деревини, а за обжин ми заплатили олією в Перхаа…
Вони вели далі. Ренісенб сонно сиділа поряд, заспокоєна фоновим акомпанементом чоловічих голосів. Зрештою Яхмос підвівся і пішов, віддавши згорток папірусу Горі.
Ренісенб лишилася сидіти в дружній тиші.
Невдовзі вона торкнулася папірусу й запитала:
– Це від мого батька?
Горі кивнув.
– Що там написано? – з цікавістю запитала вона.
Ренісенб розгорнула папірус і глянула на позначки, незрозумілі непосвяченим.
З легкою усмішкою Горі перехилився їй через плече і почав водити пальцем по рядках, читаючи. Листа було написано у вигадливому стилі професійного писаря Геракліополіса.
Господар сих земель і Ка служитель Імхотеп рече: «Вікуйте ж ви як ті, хто пройшов мільйон перероджень. Нехай бог Герішаф, повелитель Геракріополіса, та решта богів вам допомагають. Нехай бог Птах звеселить ваше серце, що вічно живе. Син говорить до матері, служитель Ка звертається до родительки своєї Іси. Як живеться тобі, чи здорова ти, чи в опіці? До всіх звертаюсь, хто є у моїй оселі, як вам ведеться? До сина Яхмоса: чи добре все в житті твоєму, чи міцне здоров’я твоє, чи стіни захищені? Здобудь усе, що можеш, із землі моєї. Працюй до кривавого поту, працюй рук не складаючи. Старанним будь, і я молитиму Бога за тебе…
Ренісенб розсміялася.
– Бідний Яхмос! Впевнена, він і так тяжко працює.
Ці напучування викликали в уяві Ренісенб лик батька – урочистиго, трохи метушливого, з нескінченними повчаннями та напоумлюваннями.
Горі вів далі:
Добре дбай про сина мого Іпі. Я чув про його невдоволення. Також пильнуй, щоб Сатіпі добре ставилася до Генет. Ретельно за цим пильнуй. Зроби ласку мені й не забудь написати про льон та олію. Очей не зводь із зерна мого, за всім, чим я володію, дивися пильно, бо відповідатимеш переді мною. Якщо землі мої затопить, горе тобі та Собекові.
– Мій батько анітрохи не змінився, – щасливо промовила Ренісенб. – Вічно думає, що ми нічого не можемо зробити без нього як слід.
Вона згорнула папірус і м’яко додала:
– Нічого не змінилося…
Горі не відповідав.
Він узяв аркуш папірусу й почав писати. Певний час Ренісенб ліниво спостерігала за ним. Була надто вмиротворена, щоб говорити.
Невдовзі вона мрійливо промовила:
– Цікаво було б навчитися писати на папірусі. Чому не всіх цьому вчать?
– Немає необхідності.
– Необхідності немає, можливо, але це було би приємно.
– Ти так вважаєш, Ренісенб? Яка користь була б із того тобі?
Дівчина ненадовго замислилася. Потім неквапливо відповіла:
– Коли ти отак питаєш, я навіть не знаю, Горі.
Той відказав:
– Зараз на велику садибу вистачає кількох писарів, але одного дня, гадаю, по всьому Єгипту будуть цілі армії писців.
– Ото добре буде.
Горі повільно відповів:
– Я не певен.
– Чому?
– Бо, Ренісенб, це так легко, що майже не потребує зусиль, записати десять мірок ячменю або сотню голів худоби, або десять пшеничних полів, і те, що записано, здаватиметься реальним, тож писар зневажатиме людей, які орють поле, жнуть ячмінь і розводять худобу, але і поля, і худоба однаково справжні – вони не просто риски чорнила на папірусі. Та коли всі записи та всі папіруси будуть знищені, а всі писарі розпорошаться, люди, що орють і жнуть, залишаться, і Єгипет житиме далі.
Ренісенб уважно дивилася на нього. Вона розважливо відказала:
– Так, я розумію, про що ти. Справжнє лише те, що ти бачиш, чого торкаєшся, що їси… Слова «У мене є двісті сорок мірок ячменю» не означають нічого, якщо в тебе насправді немає ячменю. Вони можуть брехати.
Горі всміхнувся її серйозному обличчю. Раптом дівчина промовила:
– Ти відремонтував для мене мого лева – давно колись, пам’ятаєш?
– Так, пам’ятаю, Ренісенб.
– Тепер ним бавиться Теті… Тим самим левом.
Вона замовкла, а потім безхитро додала:
– Я дуже засумувала, коли Хай вирушив до Осіріса. Але тепер, коли повернулася додому, я знову буду щасливою і забуду сум – бо тут усе лишилося таким самим. Узагалі нічого не змінилося.
– Ти справді так вважаєш?
Ренісенб пронизливо зиркнула на нього.
– Ти про що, Горі?
– Я про те, що все так чи так змінюється. Вісім років – це вісім років.
– Але тут усе як раніше.
– Тоді, можливо, щось необхідно змінити.
Ренісенб різко відповіла:
– Ні-ні, я хочу, щоб усе було таким, як є!
– Але і ти, Ренісенб, не та сама, що пішла із Хаєм.
– Ні, та сама! А якщо ні, то мушу нею стати.
Горі похитав головою.
– Вороття немає, Ренісенб. Це як-от мої підрахунки. Я беру пів мірки, додаю до неї ще чверть, а потім іще десяту, а потім двадцять четверту, і врешті-решт виявляється, що це вже геть інша кількість.
– Але я досі Ренісенб.
– Але весь цей час до Ренісенб щось додавалося, тож це вже геть інша Ренісенб!
– Ні, ні. А ти той самий Горі.
– Ти можеш так вважати, але це не так.
– Так! І Яхмос той самий, такий неспокійний і стривожений, і Сатіпі так само над ним знущається, і вони з Кайт так само лаються про килимки і намиста, а зараз, коли я повернуся, вони разом сміятимуться, наче найліпші подружки, а Генет так само підкрадається й підслуховує й скімлить про свою відданість, а моя бабуся сперечається зі своєю маленькою служницею про лляну тканину. Кажу тобі, усе таке саме, а невдовзі додому повернеться мій батько, і почнеться грандіозна метушня, і він скаже: «А чому ви не зробили цього?» та «Слід було зробити оце», і Яхмос хвилюватиметься, а Собек сміятиметься й глузуватиме, а батько панькатиметься з Іпі, якому тепер шістнадцять, так само, як панькався з ним, коли йому було вісім, і все буде точно як раніше! – Вона замовкла, переводячи дух.
Горі зітхнув. Потім м’яко додав:
– Ти не розумієш, Ренісенб. Буває зло, що приходить і нападає ззовні, так, що бачить увесь світ, але існує інша гниль, яка руйнує зсередини без жодних ознак. Вона розповзається повільно, день за днем, аж поки останній фрукт не згниє, побитий хворобою.
Ренісенб витріщилася на нього. Чоловік говорив відсторонено, так ніби не до неї, а просто розмірковуючи вголос.
Вона пронизливо вигукнула:
– Про що ти, Горі? Ти мене лякаєш.
– Я і сам боюся.
– Але до чого ти хилиш? Про яке зло ти говориш?
Він глянув на неї і раптом усміхнувся.
– Забудь, що я сказав, Ренісенб. Я просто думав про хвороби, що б’ють урожай.
– Добре. Бо я подумала… Сама не знаю, що я подумала.