– Здебільшого. Але тепер, коли я багато часу проводжу наодинці з собою, коли я почала погано бачити, коли мені стало важко ходити, я зрозуміла, що всередині мене – таке саме життя, як і зовні. Але я застара для того, щоб осягнути його істинну суть – тож я гарчу на свою маленьку рабиню й насолоджуюся смачною гарячою свіжою їжею, а ще куштую різноманітний хліб, який печуть на нашій кухні, і смакую стиглий виноград і гранатовий сік. Усе минає, а це – лишається. Діти, яких я любила найбільше, уже померли. Твій батько, нехай Ра йому допоможе, завжди був дурнем. Я любила його, коли він лише вчився ходити, але тепер він дратує мене своїм важливим виглядом. Зі всіх своїх онуків я найбільше люблю тебе, Ренісенб, і, до речі, якщо вже мова про онуків, то де Іпі? Я його сьогодні не бачила.
– Він страшенно зайнятий – контролює заготівлю зерна. Батько лишив його за головного.
Іса широко посміхнулася.
– Це потішить юного телепня. Ходитиме тут гордий, як гусак. Коли він прийде на обід, скажи, щоб зайшов до мене.
– Добре, Ісо.
– А щодо іншого, мовчи…
– Бабусю, ти хотіла мене бачити?
Іпі стояв усміхнений і зверхній, схиливши голову набік, тримаючи квіточку в білих зубах. Здавалося, він дуже задоволений собою та життям загалом.
– Якщо ти не проти витратити хвилинку свого безцінного часу, – відказала Іса, напружуючи очі, щоб краще його розгледіти, і роздивляючись його з голови до ніг.
Її ущипливий тон не справив жодного враження на онука.
– Так, я справді сьогодні дуже зайнятий. Треба за всім пильнувати, бо батько поїхав до храму.
– Молоді шакали гучно брешуть, – кинула стара.
Але на Іпі і це не подіяло.
– Ну ж бо, бабусю, тобі, певно, є що сказати, окрім цього.
– Звісно, мені є що сказати. Насамперед у нашому будинку – час жалоби. Твій брат Собек уже в руках бальзамувальників. А ти ходиш із таким обличчям, ніби сьогодні свято.
Юнак широко посміхнувся.
– Ісо, в тобі немає лицемірства, то чому воно має бути в мені? Ти добре знаєш, що ми з Собеком давно горщики побили. Він робив усе, щоб роздратувати мене, щоб мені нашкодити. Коли я був малим, він погрожував мені. На полі він давав мені найпринизливіші й найдитячіші завдання. Він часто смівся й глузував із мене. І коли мій батько хотів зробити мене своїм офіційним помічником разом з іншими братами, саме Собек відмовив його від цього.
– Чому ти вважаєш, що то був Собек? – різко запитала Іса.
– Камені так сказав.
– Камені? – бабуся звела брови, відсунула набік перуку і почухала голову. Невже Камені? А оце вже цікаво.
– Камені сказав, що чув це від Генет, а хто не погодиться – Генет завжди все знає.
– Хай там як, – сухо промовила Іса, – цього разу Генет помилилася. Безсумнівно, Собек та Яхмос теж вважали, що ти замолодий для того, щоб вести справи разом із батьком, але саме я, так, я відмовила його від того, щоб включати тебе в угоду.
– Ти, бабусю? – Хлопець витріщився на неї зі щирим здивуванням. Його обличчя перетворилося на сердиту гримасу, квіточка випала з рота. – Нащо ти це зробила? Тебе це взагалі не стосується!
– Справи моєї родини мене стосуються.
– І батько тебе послухав?
– Одразу – ні, – сухо відказала стара. – Але я дечого навчу тебе, мій любий онучку. Жінки не діють прямо. Вони вчаться (якщо не народилися з цим умінням) грати на слабкостях чоловіків. Певно, ти пригадуєш, я відправила до вас Генет із гральною дошкою ввечері, коли спека вже спала.
– Пригадую. Ми з батьком грали тоді вдвох. І що з того?
– А те, що ви зіграли тричі. І щоразу ти, як вправніший гравець, брав гору.
– Так.
– От і все, – мовила Іса, заплющуючи очі. – Твій батько, як і всі погані гравці, не любить програвати. Програвати такому юному хлопцеві – ще гірше. Тож він пригадав мої слова й вирішив, що ти однозначно ще замолодий для партнерства.
Якусь мить Іпі уважно роздивлявся її. Потім розсміявся – і сміх той був якийсь недобрий.
– А ти розумна, Ісо, – сказав він. – Так, можливо, стара, а проте розумна. Ми з тобою точно – мозок родини. Перша гра за тобою. Та от побачиш – у другій переможу я. Тож стережися, бабусю.
– Так і робитиму, – відказала стара. – І своєю чергою скажу тобі – ти теж стережися. Один із твоїх братів помер, а інший ледве врятувався. Ти теж син свого батька, і тебе може спіткати така сама доля.
Онук зневажливо розсміявся.
– Цього я можу не боятися.
– Чому ж? Ти теж ображав Нофрет, погрожував їй.
– Нофрет! – Іпі не приховував презирства.
– Що ти задумав? – вимогливо запитала Іса.
– В мене теж є ідеї, бабусю. І я з упевненістю заявляю – Нофрет із її магією мене не хвилює. Хай собі робить, що хоче.