– Страх – це брак знання, – прорік Горі. – Коли ми знатимемо, Ренісенб, страхові не лишиться місця.
– А також, звісно, лишається Кайт, – вела далі Іса.
– Тільки не Кайт, – обурилася Ренісенб. – Кайт ніколи не замахнулася б на Собека. Це неможливо.
– Можливо все, – відказала бабуся. – Принаймні так мене навчило життя. Кайт дурна, насправді дурна, я ніколи не довіряла таким жінкам. Вони небезпечні. Вони бачать лише своє найближче оточення і не здатні тримати в голові більш як одну річ за раз. Кайт живе в центрі крихітного всесвіту, який складається з неї, її дітей і Собека як батька цих дітей. Вона могла подумати, що усунувши Яхмоса, добуде дітям більше майна. Імхотеп ніколи не схвалював поведінки Собека – він вважав його нерозважливим, безвідповідальним, нездатним підкорюватися. Імхотеп покладався на Яхмоса. Але якби Яхмоса не було, Імхотеп вимушений був би покластися на Собека. Мені здається, вона могла розмірковувати отак.
Ренісенб здригнулася. Мимоволі вона подумала, що Кайт дійсно ставилася до життя саме так. Свою доброту, ніжність, спокій і любов вона цілком і повністю віддавала дітям. Світу поза родиною, світу окрім Кайт, дітей і Собека, для неї не існувало. Вона дивилася на нього без цікавості й інтересу.
Ренісенб повільно промовила:
– Але ж вона, певно, розуміла, що Собек міг повернутися і, відчувши спрагу, втамувати її вином?
– Ні, – заперечила Іса. – Не думаю, що Кайт могла це припустити. Кажу ж, вона дурна. Вона бачила лише те, що хотіла бачити – Яхмос п’є, вмирає, а провину приписують духові лихої та прекрасної Нофрет. Вона бачила один варіант розвитку подій, жодних випадковостей і можливостей, і оскільки вона не бажала смерті Собекові, то й не взяла до уваги того, що він може неочікувано повернутися.
– І тепер Собек загинув, а Яхмос живий. Якщо те, що ти кажеш, правда, як їй, певно, важко тепер.
– Таке трапляється з дурними людьми, – відказала бабуся. – Усе йде зовсім не так, як вони планували.
Вона помовчала, а потім продовжила:
– І тепер ми дійшли до Камені.
– Камені? – Ренісенб відчувала, що мусить промовити це спокійно і без обурення. Вона знову зніяковіла, відчувши на собі погляд Горі.
– Так, не можна викреслювати Камені. У нього немає мотивів завдавати нам шкоди, але ми насправді нічого про нього не знаємо. Він приїхав із Півночі, з батьківщини Нофрет. Він допомагав їй – проти власної волі чи добровільно, хтозна – налаштувати Імхотепа проти власних дітей. Я спостерігала за ним, але мушу сказати, мало що зрозуміла. Здається, він звичайний хлопець, дещо замкнений, а ще в ньому, крім вроди, є щось таке, що приваблює жінок. Так, жінки завжди звертатимуть на нього увагу, але він ніколи не стане володарем їхніх сердець і думок. Він здається завжди веселим і життєрадісним, і він не надто сумував за Нофрет.
Але це те, що видно нам. Хто скаже, що там насправді відбувається в його серці? Той, хто вирішив грати роль, може зіграти її добре… Що як насправді Камені глибоко обурений смертю Нофрет і хоче помститися за неї? Якщо Сатіпі вбила Нофрет, то, певно, і її чоловік, Яхмос, мусить померти? Так, і Собек, який погрожував Нофрет – теж. А можливо, і Кайт, яка дріб’язково цькувала Нофрет, а також Іпі, який ненавидів її? Звучить неймовірно, але хто його знає?
Стара замовкла. Вона глянула на Горі.
– Хто знає, Ісо?
Та пронизливо втупилася в співрозмовника.
– Може, ти знаєш, Горі? Хіба тобі не здається, що ти знаєш правду?
Якусь мить Горі мовчав, а потім сказав:
– Так, у мене є думки щодо того, хто і навіщо отруїв вино, але все це ще не прояснилося остаточно, і насправді, я не розумію… – Він замовк, насупився, похитав головою. – Ні, я не можу нікого звинуватити з упевненістю.
– Ми тут говоримо лише про підозри. Говори, Горі.
Той похитав головою.
– Ні, Ісо. Я маю лиш туманну здогадку… І якщо вона вірна, тобі краще нічого не знати. Це може бути небезпечно. Те саме стосується і Ренісенб.
– Виходить, це знання небезпечне і для тебе, Горі?
– Так, небезпечне… Гадаю, Ісо, всі ми в небезпеці. Ренісенб, можливо, менше.
Якийсь час Іса мовчки дивилася на нього.
– Багато б я дала, – нарешті сказала вона, – аби дізнатися, що ти маєш на думці.
Горі не відповідав прямо. За секунду-дві, протягом яких він, здавалося, розмірковував, чоловік промовив:
– Ключ до того, що в людини в голові – поведінка. Якщо людина поводиться незвичайно, дивно, сама не своя…
– То її підозрюють? – запитала Ренісенб.
– Ні, – відповів він. – Ось що я хочу сказати. Той, хто замислив щось лихе, той, хто має ворожі наміри, знає, що мусить приховати це за будь-яку ціну. Він не може дозволити собі навіть натяку на дивну поведінку…