Іпі похитав головою з робленим співчуттям.
– Дійсно, кепсько. І цілителі не допомагають?
– Помічник Мерсу навідує мене щодня. Він не розуміє, що зі мною не так. Я п’ю міцні трав’яні відвари. Щоденні жертви богині – приносяться. Мені готують спеціальну поживну їжу. За словами цілителя, нічого не має перешкоджати моєму швидкому одужанню. Але натомість я просто марнію.
– Як шкода, – прокоментував Іпі.
Він попростував далі, тихо наспівуючи собі під ніс, аж поки не дійшов до батька та Горі, зайнятих документами. Обличчя Імхотепа, тривожне та стурбоване, просяяло, коли він побачив милого серцю молодшого сина.
– А ось і мій Іпі. Які новини на господарстві?
– Усе гаразд, батьку. Жнемо ячмінь. Урожай хороший.
– Так, дякувати Ра, на полях усе добре. Якби ж і вдома так усе було. Але я покладаюся на Ашаєт – вона не покине нас у біді. Щось я хвилююся за Яхмоса. Не розумію, звідки ця дивна слабкість.
Син зверхньо посміхнувся.
– Яхмос завжди був слабачком, – мовив він.
– Це не так, – м’яко заперечив Горі. – В нього завжди було міцне здоров’я.
Іпі впевнено відказав:
– Міцність здоров’я залежить від сили духу. Яхмос такої сили ніколи не проявляв. Він боявся навіть накази роздавати.
– Але останнім часом він змінився, – зазначив Імхотеп. – Упродовж останніх місяців він упевнено тримав владу в руках. Я аж здивувався. Але його слабкість мене хвилює. Мерсу переконував, що після того, як отрута покине його тіло, одужання буде швидким.
Горі відсунув папірус.
– Існують інші отрути, – тихо промовив він.
– Ти про що? – Імхотеп розвернувся до нього. А той вів далі, м’яко, розважливо:
– Є такі отрути, які діють не одразу, не вбивають миттєво. Підступні отрути. Якщо давати їх людині щодня, вони накопичуються в тілі. Смерть приходить лише після довгих місяців хвороби… Зазвичай такими отрутами користуються жінки, коли хочуть убити чоловіка, але так, щоб смерть здавалася природною.
Імхотеп зблід.
– То ти вважаєш, що це, це може бути причиною слабкості Яхмоса?
– Я просто не відкидаю такої можливості. А те, що їжу куштують раби, перш ніж вона потрапляє до Яхмоса, не має жодного значення, бо доза отрути в одній страві за один день не завдає шкоди.
– Божевілля, – вигукнув Іпі голосно. – Цілковита маячня! Не вірю, що існують такі отрути. Я про таке ніколи не чув.
Горі звів на нього очі.
– Ти ще дуже молодий, Іпі. Ти не про все чув.
Імхотеп вигукнув:
– Але що можна зробити? Ми звернулися до Ашаєт. Ми надіслали дари до Храму – хоч я ніколи їм надто не довіряв. У такі речі більше вірять жінки. Що іще можна зробити?
Горі задумливо сказав:
– Нехай їжу Яхмосові готує перевірений раб, і нехай з нього не зводять очей.
– Але це означає, що тут, у цьому будинку…
– Нісенітниця, – загорлав Іпі, – цілковита дурня.
Горі звів брови.
– Давайте спробуємо, – сказав він. – Ми швидко зрозуміємо, дурня це чи ні.
Іпі розлючено вийшов із покою. Горі, задумливо насупившись, дивився юнакові вслід.
Іпі вилетів із будинку настільки знавіснілий, що ледве не зніс Генет.
– Геть з дороги, Генет, вічно ти плутаєшся під ногами.
– Який ти грубий, Іпі, тепер у мене синець на руці.
– Так тобі й треба! Твоє скиглення вже остогидло. Що скоріше тебе звідси виженуть, то краще. І я про це подбаю.
Очі служниці вороже зблиснули.
– Вигнати мене хочеш, еге ж? Після всієї турботи і любові, що я в тебе вклала. Я віддано служила всій вашій родині. І твій батько чудово це знає.
– Упевнений, він багато чув про це! Як і я! Та на мою думку, ти просто злоязика карга! Це ти допомагала Нофрет з її підступами. А коли та померла, ти знову взялася підлабузнюватись до нас. Але побачиш – зрештою батько повірить мені, а не твоїм брехливим казочкам!
– Ти такий розлючений, Іпі! Що сталося?
– Не має значення.
– Ти чогось злякався, Іпі? Дивні речі тут відбуваються.
– Ти мене не налякаєш, стара відьмо.
Юнак промайнув повз неї й подався геть.
Генет повільно повернулася всередину. Її увагу привернув стогін Яхмоса. Той устав з ліжка і намагався ходити. Але його ноги майже одразу підкосилися, і якби Генет вчасно не підбігла, він упав би на підлогу.
– Ну от, Яхмосе. Лягай.
– Яка ти сильна, Генет. А зовні так і не скажеш. – Яхмос знову влаштувався в ліжку, поклавши голову на дерев’яний підголівник. – Дякую тобі. Але що ж зі мною таке? Чому я почуваюся так, ніби мої м’язи перетворилися на воду?
– Просто цей будинок – проклятий. Усе вибрики тієї дияволиці з Півночі. Нічого хорошого звідти не приходить.