Яхмос пробурмотів, раптом охоплений відчаєм:
– Я помираю. Так, помираю…
– Всі помруть, а ти залишишся, – похмуро сказала Генет.
– Що? Про що це ти? – Яхмос піднявся на лікті й витріщився на неї.
– Я знаю, що кажу. – Генет кілька разів кивнула головою на підтвердження своїх слів. – Не ти помреш наступним. Зачекай трішки і сам дізнаєшся.
– Чому ти уникаєш мене, Ренісенб?
Камені раптом виринув перед нею. Дівчина почервоніла й не знайшла слів. Вона дійсно навмисне розвернулася й пішла в інший бік, коли побачила молодого писаря.
– Чому, Ренісенб, скажи, чому?
Але їй забракло мови, вона могла тільки мовчки хитати головою.
Потім вона звела на нього очі. Їй було трохи лячно, що обличчя Камені теж здаватиметься іншим від її підозр. Із цікавістю та втіхою Ренісенб відзначила, що воно не змінилося. Писар дивився серйозно й цього разу не посміхався.
Зустрівши його погляд, вона відвела очі. Камені завжди змушував її хвилюватися. Усім тілом вона відчувала його близькість. Її серце забилося швидше.
– Я знаю, чому ти уникаєш мене, Ренісенб.
До дівчини повернулася мова.
– Я не уникала тебе. Просто не помітила.
– А це брехня.
Камені посміхався, це було чутно навіть у голосі.
– Ренісенб, прекрасна Ренісенб.
Вона відчула його теплу сильну долоню на своїй руці й одразу вирвалася.
– Не чіпай мене. Я не люблю, коли мене торкаються.
– Чому ти опираєшся, Ренісенб? Ти ж добре знаєш, між нами щось є. Ти молода, сильна і вродлива. Ти ж не можеш ціле життя носити жалобу, це проти природи. Я заберу тебе звідси. Тут панують лихі духи та смерть. Ти поїдеш зі мною і будеш у безпеці.
– А що як я не захочу їхати? – з натиском запитала Ренісенб.
Молодик розсміявся. Зблиснули його білі міцні зуби.
– Ти хочеш, просто не визнаєш цього. Життя прекрасне, Ренісенб, коли сестра знаходить брата. Я любитиму тебе і зроблю тебе щасливою, а ти станеш плодючою нивою для свого володаря. Знаєш, я більше не співатиму Птахові: «Сестру подаруй мені ввечері нині!», а піду прямо до Імхотепа і скажу: «Віддай Ренісенб мені за сестру». Але я гадаю, тобі не безпечно тут лишатися, тож я заберу тебе з собою. Я хороший писар, мене візьмуть до будь-якої шанованої родини Фів, якщо я тільки захочу, хоч насправді мені подобається сільське життя – оранка, худоба, пісні женців, милий човник на ріці. Я хотів би плисти з тобою під вітрилами, Ренісенб. Ми заберемо Теті. Вона чудова сильна дитина, я любитиму її та буду їй хорошим батьком. Ну ж бо, Ренісенб, що ти на це скажеш?
Дівчина мовчала. Вона помітила, що її серце б’ється частіше, а тілом розтікається млость. Та водночас із м’якістю, податливістю, вона відчувала щось іще – якусь антипатію.
«Він торкнувся моєї руки, і я вся попливла… – думалося їй. – Це все його сила… широкі плечі… усміхнені губи… Але я не знаю, що в його голові, що він має на думці, що в його серці. Між нами немає злагоди, немає ніжності. Чого я хочу? Я не знаю… Але не цього… Не цього…»
Вона почула власний голос, який навіть їй самій здався слабким і непереконливим:
– Я не хочу виходити заміж… Я хочу бути сама… сама з собою…
– Ні, Ренісенб, ти помиляєшся. Ти не створена для самоти. Про це каже твоя рука, коли тремтить у моїй. Бачиш?
Ренісенб із силою висмикнула руку.
– Я не кохаю тебе, Камені. Можливо, я тебе навіть ненавиджу.
Він усміхнувся.
– Я не проти, Ренісенб. Твоя ненависть дуже близька до кохання. Ми до цього ще повернемося.
Писар пішов, рухаючись прудко й легко, як молода газель. Ренісенб повільно пішла до ставка, де Кайт бавила дітей.
Невістка говорила до Ренісенб, але та відповідала невлад.
Кайт, утім, здається, не помічала, або радше була надто зайнята дітьми, щоб звертати увагу на щось інше.
Раптом, порушивши тишу, Ренісенб запитала:
– Як гадаєш, мені варто ще раз виходити заміж? Що скажеш, Кайт?
Та відповідала спокійно, не надто зацікавлено.
– Гадаю, це було б непогано. Ти сильна й молода, Ренісенб, можеш народити ще багато дітей.
– Хіба оце і все, що є в жіночому житті, Кайт? Знаходити собі справи в будинку подалі від людських очей, народжувати дітей, бавити їх вечорами біля ставка під сикомором?
– Це все, що важить для жінки. Ти не можеш цього не знати. Не говори так, наче ти рабиня. У жінок Єгипту є сила – спадок переходить через них до дітей. Жінки – невпинна кров Єгипту.
Ренісенб задумливо поглянула на Теті, яка зосереджено майструвала намисто з квітів для своєї ляльки. Від напруги вона трохи насупилася. Певний час Теті була така схожа на Хая – так само закопилювала губку, так само схиляла голову – і серце матері сповнювалося любові й болю. Але тепер і обличчя Хая ховалося в тумані, і Теті втратила старі звички. Траплялися й інші моменти – тоді Ренісенб міцно, пристрасно й по-власницьки, притискала донечку до себе, відчуваючи, що вона була її власною плоттю, так ніби в них досі було єдине тіло. «Вона – моя», – казала собі Ренісенб.